Він усе ще посміхався і цілував її. Здається, коханий не повірив.

— Таки не повірив? — запитав Влад, коли мовчання надто вже затяглося.

— Повірив, — повільно мовила Анжела. — Переконався… На практиці, так би мовити.

Знову запала тиша. За вікном, що виходило на схід, було вже зовсім світло; минуло хвилин п’ять — і перший сонячний промінь, простягнувшись над землею майже горизонтально, вперся в стіну навпроти і висвітив стару шпалеру, а Влад уперше за роки в цьому будинку роздивився їхній малюнок — дрібні білі суцвіття на зеленувато-сірому тлі.

— Тільки цілковита, закінчена, стовідсоткова ідіотка могла розповісти йому те, що сказала я, — жалібним голосом повідомила Анжела. — Саме тому й кажу, що любила його, як у книгах. Де любов, там і дурість.

— Що ж було далі? — запитав Влад по паузі.

— Далі, — Анжела скривилася, — далі… усе стало вкрай погано. Гарольд переконався у правдивості моїх слів. І зненавидів. Це були кошмарні дні — для мене… але і для нього. Він би вбив мене, якби я йому не сказала, що тоді він теж здохне. А потім і страх смерті його вже не стримував. Він розповідав мені сто разів, як посадить мене на мотоцикл, сам сяде за кермо — і на повній швидкості вріжеться в стіну. Гарольд переповідав у подробицях, йому приємно було бачити цю картину… І щоразу, коли ми кудись їхали, коли він розганявся, як ненормальний — я чекала, що ось зараз виконає обіцяне.

Анжела перевела подих. Сонячний квадрат лежав на курному паркеті посеред кімнати.

— Мій страх йому подобався. Гарольд вибирав найбільш завантажені траси… Напевно, через нього траплялися аварії. Разів зо два точно були. Страждали всі, крім нас на нашому мотоциклі. Тричі за нами гналася поліція… Я подумала: якщо його піймають, то вже точно не випустять. Я хотіла, щоб нас затримали. Щоб цей кошмар нарешті скінчився… Але він усе тривав і тривав. Від туги Гарольд запив, і коли надудлювався та бив мене, я зрозуміла, що або втечу, або здохну. Якось випив більше, ніж зазвичай… я двигонула його по голові палицею. Витягла всі гроші з його штанів — небагато, рештки… і втекла. Сахалася від кожного куща… потім я довідалася, що вже наступного після моєї втечі дня Гарольда нарешті схопили, й що він умер у тюремній лікарні, й що його мати домоглася суду над лікарем — за неправильний нібито діагноз… Послухай, адже я його занапастила, як не верти. А я не хотіла. І потім… хіба такі, як він, повинні жити?!

— А такі як ми? — запитав Влад.

Вони вибралися за продуктами — разом. У п’ятнадцятьох хвилинах їзди був великий продуктовий магазин, але Влад рушив далі, до велетенського торгового центра, що височів на околиці міста, як туша кам’яного динозавра.

— Ти колись зауважувала, що спілкування з людиною у великому приміщенні знижує ризик прив’язування? А тісне приміщення, ліфт, наприклад, навпаки, цей ризик посилює?

Вони ввійшли до торгівельної зали. Уздовж полиць і стелажів вільно можна було ганяти на мотоциклі.

— А ти помічала, що якщо в приміщенні багато людей — спілкування з кожним із них безпечніше, ніж якби воно відбувалося сам на сам?

Анжела гмикнула. Це міг бути знак недовіри, а могло бути й захоплення глибокими Владовими пізнаннями.

Вони навантажили два візки запасами продовольства на два тижні наперед.

— …Ось тому я й їжджу сюди. Тут самообслуговування, плюс двадцять кас, дівчата за якими постійно міняються, і…

Проходячи повз юнака-охоронця, Анжела впустила пачку печива. Охоронець нагнувся і підняв хрусткий круглий пакет, й Анжела заходилася дякувати. Влад бачив, як вона, підійшовши до юнака впритул, ніжно потиснула йому зап’ястя — начебто він не печиво підняв, а щонайменше визволив її від терориста. Юнак трохи здивувався, але порив вродливої пані був радше приємний йому, ніж навпаки; він би й візок її покотив, якби діло було на вулиці, якби службові обов’язки не зобов’язували його стояти саме в цій, і ніякий іншій, точці зали, стежити за порядком і ловити злодіїв…

— Нащо? — тільки й запитав Влад, коли вони вантажили покупки в авто.

— Бо маю право, — різко прошипіла Анжела. — Мене дратує твоя заяча манера — не висовуватися, не торкатися, не зустрічатися, щоб, не дай Боже, не прив’язати… Ти всім своїм виглядом перепрошуєш за те, що народився на світ білий. Мені огидно. Я не збираюся грати в ці ігри, так і знай, і продукти купуватиму поряд із домом — мені так зручніше. До того ж я люблю, знаєш, коли радіють моїй появі, а не просто дякують за покупку з виглядом свіжозамороженої риби…

Влад нічого не відповів.

Відтоді вона перестала гаяти час удома. Поснідавши — а іноді й до сніданку — Анжела вирушала на автостанцію пішки (свою машину Влад їй не давав), і поверталася на таксі пізно вночі, а то й над ранок. У відповідь на спробу Влада з’ясувати, де вона буває, Анжела звела брови з виглядом людини, якій дошкільник читає лекції з моралі:

— Чому це ти вирішив, що маєш право знати про мене все, що заманеться? Ти мені ніхто. Сиди і мовчи.

І Влад мовчав, поки якось Анжела повернулася додому вже не на таксі, а на маленькій спортивній машині, за кермом якої був широкоплечий, коротко стрижений чоловік у чорному пальто до землі. Анжелин супутник висадив її з авто за всіма правилами джентльменства; Анжела чудово знала, що Влад спостерігає за нею з вікна кухні, а тому (чи була й інша причина?) піднялася навшпиньки і поцілувала чоловіка в злегка неголену сіру щоку.