— Пліткують, ніби вас насправді не існує, — сказав Ногай.

Він виявився височезною людиною середнього віку.

Присадкуватий м’який фотель був украй незручний йому — принаймні збоку видавець скидався на коника-стрибунця, невдало запакованого в сірникову коробку.

— Про вас кажуть, начебто ви, ха-ха, чийсь псевдонім. Гадають лишень, чий… Ви спеціально втаємничили все, пов’язане з вами?

— Я не надто комунікабельний, — збрехав Влад. — Віддаю перевагу листуванню.

Ногай кивнув із розумінням:

— А тепер ви внесли корективи у свої звички і приїхали на конгрес особисто. Зрозуміло, доля Гран-Грема небайдужа усім нам. Що ж, давайте обговоримо конкретні умови, які «Дзвіночок» може вам запропонувати…

І наступні десять хвилин Ногай справді говорив, а Влад слухав. Чесно кажучи, він розраховував на менше, тож довелося зробити над собою зусилля, стерти з обличчя дурнувату посмішку і придушити бажання миттєво погодитися на співпрацю з «Дзвіночком».

Як кажуть у таких випадках на базарі? «Спасибі, нам страшенно подобається, але ми подивимося ще. Ми ж щойно прийшли…»

— Дякую, — сказав він уголос. — Усе це дуже заманливо. Мабуть, у мене є час, аби подумати?

Ногай радісно погодився, навіть двічі наголосив: Владу обов’язково потрібно подумати, все зважити. З явним полегшенням виліз з незручного крісла, простягнув правицю…

Проігнорувати рукостискання неможливо. Це виглядало б, як виклик. Внутрішньо напружившись, Влад потис суху долоню довготелесого видавця. Лічильник усередині його лунко клацнув: контакт… контакт…

(Насправді одне рукостискання нічого не вирішувало. Соломина на спині поки ще вільного, нічим не навантаженого верблюда. Але внутрішній лічильник не розумів аргументів розуму: Влад давно вже не простягав руку першим. Можливо, за це — й іще за деякі дивні вчинки — нові знайомі зазвичай ставилися до нього з підозрою).

Ногай пішов. Усе ще відчуваючи долонею чужий дотик, Влад підійшов до барної стійки. Попросив чаю з лимоном, сів за дальній столик, ніби самотою, — але серед людей. Ось зараз він доп’є чай, підніметься до себе, витягне з валізи свого ікластого товариша — і від душі поцілує його в сумну морду. Гран-Грем, позашлюбний троль, як же нам з тобою пощастило…

— Ви не проти?..

Без рудої шуби Влад не відразу впізнав Анжелу. Вона вже сиділа за його столиком, і проганяти її було запізно.

— Доброго дня, — мовив він. Щедра пропозиція «Дзвіночка» зробила його поступливим, подумалося, що грати злюку немає сенсу. Післязавтра все одно їхати… Нехай буде Анжела. Так навіть веселіше.

— Чому ж ви не сказали, хто ви, — сказала вона з якимось навіть священним подивом у голосі.

— А хто я?

— Влад Палій, — заявила Анжела.

Він не втримався і посміхнувся:

— У вас маленькі діти? Читачі моїх книжок?

— У мене немає дітей, — сказала вона сумно. — Але я все-таки іноді буваю в книгарнях, і… Власне, кожен другий хлопчак запитує «про Гран-Грема».

— Ви перебільшуєте, — Владове самолюбство було втішене.

— Можливо, — несподівано легко погодилася Анжела. — Може, не кожен другий, а кожен четвертий.

Офіціантка поставила перед нею філіжанку кави з молоком.

— Ми пропустили сніданок, — сказала Анжела, надриваючи пакетик з цукром. — До речі, я хочу попросити пробачення, що так нечемно нав’язалася вам дорогою. Ви, як я помітила, не надто любите попутників… але так уже сталося.

— Додзвонилися в автосервіс? — запитав він, щоб приховати зніяковілість.

Анжела кивнула:

— Вони добряче лаялися… — вона на хвильку задумалася. — …Але це ще як подивитися. Можливо, це вони повинні мені платити — за моральний збиток. А ви справді раніше вигадували казки?

— Я і тепер їх вигадую, — мовив Влад. — А живу за рахунок маленьких діток і їхніх батьків, любителів читання перед сном.

— Ви не схожі на казкаря, — сказала Анжела.

— Я схожий на автора кривавих детективів, — відгукнувся Влад.

— Ні, — Анжела помішувала свою каву так енергійно, що чашка на якийсь час перетворилася в порцеляновий дзвіночок. — У вас цілком підходяща зовнішність… для казкаря, але у вас невідповідний вираз обличчя. Занадто… зосереджене, чи що. Начебто ви постійно рахуєте подумки.

Влад відсьорбнув зі своєї філіжанки. Тепла скибочка лимона по-телячи ткнулася в губу.

— А чому ми говоримо про мене? — запитав він по паузі.

— Ми говорили про казки, — заперечила Анжела. — Коли я матиму дитину (а я обов’язково її матиму)… До речі, а у вас, напевно, є діти? Зазвичай казкарі так і починають…