Злість додала йому сили, і Влад таки витяг телефон з кишені. Номер, що висвітився, ні про що йому не говорив.

— Алло…

Це не він сказав. Це хтось інший натис кнопку відповіді й дотяг слухавку до вуха.

— Я вмира…ю, — сказала трубка. — Змилуй…ся.

Влад мовчав.

— Де… ти, — шепотіла слухавка. — Будь…ласка. Зми… лосердся.

— Ти сама, — сказав він.

— Пощади.

— Ти сама це зробила…

— Поща…

Слухавка скрикнула, як від хворобливого удару.

— Вла…де. Я у тебе під бу… під двери…

Він натис відбій. Відразу стали дуже тихо — люди за сусідніми столиками, ошатні доглянуті люди, котрі вирушали хто на курорт, хто у справах за кордон, беззвучно відкривали роти. Вони запитували один одного, чи не час викликати «швидку допомогу» до цієї дивної людини, якій, звісно ж, дуже зле, досить подивитися на його обличчя…

Влад сховав мертвий телефон і підвівся з-за столу.

…Літак на Майськ вилетів вчасно. Хвилина в хвилину.

Вона виросла в маленькому селищі при великому деревообробному заводі. Жителі називали завод просто пильнею. Власником пильні була людина на прізвисько Барон; пильня була єдиним джерелом доходу для багатьох родин, а Барон — найбагатшою і найвпливовішою людиною в околиці, й за певних життєвих обставин його повноваження вважалися воістину баронськими.

У дитинстві за Анжелою не помічали ніяких дивних вчинків. Вона була здоровим життєрадісним дівчам — незважаючи навіть на те, що жила з мачухою, зведеним братом і вічно п’яним батьком. Мачуха була до неї більш-менш справедлива, батько взагалі не мав стосунку до її виховання, а зведений брат, хоч і був старшим, удався все-таки дрібнішим і хирлявішим, а тому бійки з сиріткою рідко закінчувалися його перемогою.

У селищі всі знали всіх, учителем початкової школи, де Анжела свого часу протирала дешеву спідницю, був сусід із будинку навпроти, а до середньої школи — у сусіднє селище — вона ходила недовго. У тринадцять із хвостиком років її навчання перервалося: мачуха влаштувала дівчину прибиральницею в один із цехів пильні, і Анжела анітрошки не переймалася з цього приводу — їй подобався запах дерева, подобалася стружка, подобалося становище дорослої дівчини, робітниці, який ніхто не ставить оцінок і не задає домашніх завдань…

Через рік умер від безпробудного пияцтва батько, а ще за рік — Анжелі виповнилося п’ятнадцять — її кар’єра рвучко пішла вгору. Барон, котрий не пропускав жодної красивої дівчини на території пильні, викликав її у свій кабінет, напоїв червоним вином і зробив своєю наложницею.

Нічого особливого в цьому не було — все селище чудово знало про порядки на пильні й про те, що деяким робітницям довелося народити від Барона. Знала Анжелина мачуха й інше — милим і покладливим, однак вже обридлим Баронові дівчатам пропонували нічогеньку посаду обліковця. Саме про це вона втовкмачувала пасербиці з першого ж дня, коли та припленталася додому в розідраному платті, перелякана, у сльозах. На Анжелу чекала прибуткова, шанована і не вельми копітка посада, а від неї лишень і вимагалося — якийсь час бути милою і покладливою…

Анжелиної лагідності вистачило ненадовго. Одутлий літній Барон лякав і викликав відразу, і одного чудового дня бридливість поборола страх — Анжела закомизилася. Барон, котрий любив у всьому порядок і дисципліну, звільнив із пильні непокірливе дівчисько, а заодно й її мачуху, та ще й зведеного брата на додачу, — а відтак усе сімейство позбавив засобів до існування. Анжела не стала чекати, поки мачуха її задушить, і втекла до, на її погляд, величезного міста — а насправді, до маленького провінційного містечка, де навіть центральною площею погідного дня прогулювалися кури…

Через тиждень її знайшли — але не мачуха, а люди Барона. Барон почувався кепсько — принаймні лежав у ліжку, коли Анжелу впихнули до його кімнати. Та, забачивши втікачку, Баронове нездужання миттю вивітрилося. Охоплений пристрастю пристаркуватий чолов’яга впечатав дівчисько в перину і поховав під власним нелегким тілом. Анжелі тоді здавалося, що вона лежить у гіпсі, навіки замурована в це ліжко, начебто в білий склеп. І коли Барон відпустив її, умліваючи від щастя, вона не повірила, що досі жива…

Мачуха і брат чекали біля порогу і були несказанно раді, коли їм, нарешті, дозволили подивитися на Анжелу. Вона не пам’ятала, щоб коли-небудь вони ставилися до неї настільки уважно та по-доброму. Мачуха притягла сумку з її речами, бо Барон брав Анжелу до себе…

Вона прожила в Барона два тижні. Спочатку той радів їй, як улюбленій іграшці, але потім дівчина знову набридла і почала дратувати. Тож одного гожого ранку їй звеліли йти додому. Анжела аніскілечки не засмутилася і, щойно переступила поріг колишнього рідного дому, вблагала мачуху (а та разом із сином знову працювала на пильні) відпустити її до міста, у технікум. Мачуха, повагавшись, погодилася, і Анжела поїхала, сяючи від щастя. Вона вирішила про себе, що ніколи більше не повернеться в селище і не побачить ані мачуху, ні Барона, що вийде заміж за пристойну і забезпечену людину, і той повезе її у весільну подорож — до моря…