— Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…

— Ти теж, — сказав він без посмішки. — Усе це чекає й на тебе.

— А я витримаю, — процідила вона крізь зуби.

— Тим ліпше, — він устав, вказав рукою на двері. — Бувай. З Богом, Парасю.

— Це я писав листи, — мовив Влад. — Квітень — це я.

— Я здогадалася, — відповіла Ганна по невеликій паузі.

— Я знав, що ти здогадалася.

Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна — він знав — знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.

Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.

Уже багато чого було відомо.

За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.

— А я давно здогадалася, — повторила Ганна пошепки.

— А я давно знав, що ти здогадалася.

Хтось гукнув Ганну, але вона не озирнулася.

— Ти ж не думаєш, що я божевільний, — сказав Влад.

— Ні, — повільно мовила Ганна. І запитала по паузі: — Ти… невиліковно хворий?

— Напевно, так, — кивнув Влад.

— Тобто, як це — у будь-якому напрямку? — запитала жінка у віконці каси. — Конкретно — на який вам рейс?

Влад насилу підняв голову. Туга, що охопила його, була, наче вечір, — спершу хвилини неспокою після заходу, потім сутінки, потім повільно накочує непроглядна темінь; зараз Влад вступав у сутінки, будь-який рух давався через «не можу», через опір, через глухий біль.

Розклад рейсів займав величезну стіну навпроти. Влад примружився; якби він міг ткнути пальцем у це жовто-зелене «простирадло», вибрати було б значно легше — але для цієї безпрограшної операції у Влада були надто короткі руки.

— Який. Наступний. Рейс? — запитав він у жінки у віконці. — Байдуже. Куди?

Вона не здивувалася. Покосувала на невидимий Владу монітор:

— Рейс двісті двадцять, Остленд. Ви впевнені, що у вас є віза?

— Ні. Який не потребує. Візи, — уточнив Влад.

— Шістсот сім, Майськ. За чверть години. Вас влаштовує?

Влад розрахувався.

Сутінки всередині все густішали, тож він боявся, що не зуміє сісти в літак. Реєстрація почнеться тільки за дві години…

Він змусив себе відвезти машину на платну стоянку. У дзеркалі заднього огляду відбивалося сіре, важке, ніби вилите з асфальту обличчя з квадратною щелепою. Хлопчина, котрий брав гроші за стоянку, глипнув на дивного клієнта з побоюванням.

На годиннику було чотирнадцять нуль п’ять. Він тупо затяг від’їзд: спершу не міг додзвонитися до видавця, потім застряг у пробці, тоді…

«Треба пообідати!» — сказав сам собі. І повів себе — неслухняне, сповнене болем тіло — через скляні двері до ресторану.

Його нудило від погляду на їжу, але він змусив себе підживитися тарілкою теплого бульйону з овочевими кубиками. На диво, значно полегшало, і Влад знайшов у собі сили перетнути площу й присісти за столик кав’ярні, настільки ж дорогої, як і екзотичної.

До початку реєстрації залишалася година. Влад замовив філіжанку найміцнішої кави з найкращим коньяком.

Що буде там, у Майську? Не важливо. Він ніколи там не бував раніше. Ніхто його не знає. Він зніме номер у готелі, вивісить на двері табличку «Не турбувати»…

Можливо, на якусь мить він завагається і йому захочеться повернутися до Анжели. Але вже не зможе.

Потім, коли його знайдуть, оце переполох буде! Його відвезуть до лікарні… Там ризикуватимуть здоров’ям декілька доглядальниць і медсестер, але чи час думати про медсестер, коли згасає власне життя…

Влад міцніше зціпив зуби, відпив із майже спорожнілої вже філіжанки. У рот набилася кавова гуща, і Влад взявся жувати її, відчуваючи, як хрумтять на зубах неподрібнені шматочки коричневих зерен.

Запискотів у кишені телефон. Влад автоматично простяг руку, здригнувся. Забрав.

Тепер усі, хто сидів за сусідніми столиками, дивилися на Влада — напевно, тому, що телефон пищав надто довго. Треба було витягти його і відключити до бісової мами, а ще ліпше, викинути…

Викинути. Влад гмикнув.

Телефон не стихав. «А раптом це видавець», — мляво подумав Влад, чудово усвідомлюючи, що бреше сам собі. Це не видавець. Це дзвонить Смерть.

«Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі здаватиметься, ніби твоє тіло рвуть на частини і тебе заживо їдять хробаки…»