Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?

Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.

Вона поводиться так, ніби дражнить пута.

Немає нічого гіршого — прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це — майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.

Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, — на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…

От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.

— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.

У цей час за вікном просигналив автомобіль.

— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?

Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.

— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…

Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.

— Можу я отримати свою сумку?

Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:

— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…

Здається, він чекав на похвалу.

Влад перевів погляд на Анжелу.

Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог — свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…

Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.

— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.

Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:

— Маю надію, ми більше не побачимося?

Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.

— Певна річ, — запевнила Анжела.

Рушила до машини — кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:

— До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?

— Хто це таке каже? — перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.

Вона не знітилася:

— Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…

— Він нічого вам не говорив, — рубонув Влад пошепки. — З чого ви взяли, що я хворів?

Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.

— Стійте! — гаркнув Влад.

Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.

— Га? — розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.

— Нехай ваша супутниця вийде, — попросив Влад. — Ми ще не договорили.

Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.

— На кілька слів, — сказав Влад, важко дихаючи.

— З якого дива? — холодно запитала Анжела. — Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.

— Чому це ви вирішили, що я хворів?

— Хіба ні? — перепитала вона роздратовано.

Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.

Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.

Кепське передчуття.

«Нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

— Ми не підемо через Долину Совісті, — твердо мовив Грем. — Ніхто з нас не має шансів перетнути її… Тільки безсовісна людина, якій узагалі не знайоме почуття провини, виживе в Долині. Доведеться йти обхідним шляхом.