Газета знайшла медиків «швидкої», які виїжджали на ДТП. Які пошкодження були у жертви? Черепно-мозкова травма, переломи ребер. Чи це не у нього? Даруйте, у нас так багато роботи, всього не запам’ятаєш. Журналіст вдався до архівного пошуку. Папери заповнені недбало, акт експертизи взагалі відсутній, паталогоанатом, що робив розтин, раптово поїхав на стажування до Канади. Різати їхніх покійників, щоб на наших не помилятися.

«Лише ексгумація трупу може нарешті пролити світло на цю заплутану історію, в якій, як у краплині води, відбивається наше нехлюйство у ставленні до своїх службових обов’язків і наша обвальна криміналізація суспільства, яка пустила свої метастази в усі прошарки населення, - писала газета.
– Детальне й неупереджене обстеження тіла жертви наїзду може з усією недвозначністю відповісти на запитання: чи мікроскопічні частинки фарби, яких не може не бути в рані, вкажуть на фарбу, якою пофарбована машина, чи відповідає пригоді характер подряпини на крилі тих самих «жигулів», що були прийняті з порушенням правил на СТО Корчуватого. І в решті решт, громадськість одержить відповідь на питання: хто ж убив Петра Балабуху з Тихих Вод?».

Занадтий перегорнув аркуш. Оркестр пішов на коду. Диригент витрушує з нього останні краплини симфонії екстазу. Скоро - фінал. Фінальний репортаж був вартий того, аби його читали й перечитували, насолоджуючись майстерністю і мужністю репортера. В ньому описувалися події на тихому цвинтарі тихого села Тихі Води.

У той день журналістка, чини міліції, медики, «важняк»слідчий з СБУ, Терешко з райадміністрації переступали через повалені пам’ятники, розбиті горщики для квітів, зруйновані могильні пагорбки з пошкодженими квітниками.

–  Що тут у вас діється?

Новий дільничний міліціонер доповів, що не тільки на цьому, а й на сусідньому цвинтарі, що належить до його дільниці, учора вночі було скоєно кілька актів вандалізму.

Він вказав на розгром і на поваплені чорним пам’ятники.

Порушено кримінальну справу за фактом. Ведеться пошук свідків. Люди подейкують, що це якісь сатанисти завелися і справляють на могилках свої обряди. Сам не бачив, не скажу. «Розвелося нечисті», - пробурмотів слідчий.

Земля на могилі Міністра була ще не влежана, лопати входили в неї м’яко, майже без зусиль.

–  Дивно, часу пройшло досить, дощу не було. Кругом земля, як камінь, - міліціонер розім’яв грудочку на порох.

Заступи нарешті стукнули по труні. Журналістка здригнулася, відступила за чиюсь спину. Різонула слух ворона, яка з цікавістю заглядала у розриту могилу з дерева. Капнула білим на труну, що з’явилася з-під землі, відлетіла, скандально скликаючи подруг. Райдужна бульбашка, що саме приймала космічні ванни в астральному світі, відчула потужний поклик знизу, з Землі. «Знову, - невдоволено подумав Міністр.
– І чого їм треба? Хай би й забули про мене. Я не в претензії. Мені вже слід збиратися в далеку дорогу, після сороковин - ту-ту. І Катерині з її коханцем це вже теж до шмиги».

Бульбашка привітно всміхнулася ядру комети й стрімко полетіла донизу, крізь розріджені шари атмосфери, крізь щільні шари атмосфери, крізь ноосферу, де знову зустрілася з Лєніним і запропонувала йому свій варіант назви вулиці в Києві, що була за царату Фундуклеївська, а за совітів стала імені Лєніна: Фундуклєнінська. Нарешті стишила політ на цвинтарі рідного села Тихі Води, біля своєї рідної розритої могили. Наспівуючи в мажорі найщемніші рядки поминальної псальми: «Моя домовина - темненька хатина, у неї віконця нема. А я одинокий, як той в полі сокіл, лежу в домовині я сам».

Хекаючи і втираючи спітнілі лоби ліктями, землекопи витягли Міністрову труну на земляний, рудий від глини, бруствер. Один з них кинув оком, шукаючи інструмент, аби чимось підважити віко труни.

–  Дивіться, віко не прибите.

–  Воно відірване.

Слідчий схилився над домовиною, обережно торкнувся її.

Журналістка тремтячими пальцями ледве намацала фотоапарат, клацнула раз, вдруге. Віко поволі зсунулося.

–  О, Боже!

Журналістка впустила фотоапарат і зомліла. Райдужна бульбашка з цікавістю зазирнула до себе в домовину, де… … у празниковому сірому костюмі, у нових, ненадіваних черевиках, з краваткою, розпущеною до пупа, лежав Міністр. Без голови.

Дільничний тихо перехрестився, журналістка, зібравши останні сили і згадавши зусиллям волі професійний обов’язок, клацнула фотоапаратом. «Я, здається своєчасно забрався звідти», - Міністр-бульбашка злякано підстрибнув і притьмом гайнув звідси. Назавжди. Достроково. Не очікуючи сороковин.

«Так, у житті набагато більше бруду, ніж я гадав», - подумав колись десятирічний Чарльз Діккенс, дивлячись у вікно поштового диліжансу на розгрузлу від дощу дорогу, коли батьки вперше відправили його до Лондона самого, без супроводу. Міністр-бульбашка цілком поділяв цей афоризм свого славетного приятеля по вічности.

–  Господи, страх який, Володю, - вони геть здуріли.

Занадтий незчувся, як до кабінету увійшла Ліда й, зазирнувши через плече, тицьнула пальцем у газетне фото, де було видно розкопану могилу, труну і в ній Міністра без голови.
– Хіба такі знімки можна друкувати? Діти ж дивляться.

Так і заїкатися недовго. Кажуть, родичі наших сільських покійників занервували й примусили владу розкопати ще кілька могил. Знайшли ще три відрізані голови. Це вже вопщє. А ці сатанисти, хто вони?