Шрифт:
— Перегоріла пробка, — сказав Влад.
— Це просто, — учитель пожвавішав. — Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено — треба купити електричну пробку!
— Спасибі, мама принесе, — швидко кинув Влад.
Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…
— Ну, видужуй, — мовив на прощання математик.
А Ждан несподівано простяг руку — і торкнувся до вилинялого Владового рукава.
— Оце так, дива-чудеса, — сказав Дімка. — Знаєш, я думаю, це через Зозулю. Вони тебе заповажали. Подейкують, ти його ну просто по стінці розмазав. Я сам бачив, який у нього фінгал на пиці…
— Нічого я його не розмазав, — із жалем зізнався Влад. — Я до нього раз лишень і дотягся… Чи два. І вмазав. А так… Вони ж там удвох чи й утрьох билися, і ще чоловік десять підгавкували. Лінка Рибалко…
— До речі, Лінка до іншої школи перейшла, — сказав Дімка. — Перевели батьки.
— Справді? — зрадів Влад.
І засоромився цієї своєї радості.
Подумаєш…
Учителі, навіть ті, хто колись був до Влада цілковито байдужий, — чомусь страшенно раділи його появі. Тільки-но переступали поріг і, забачивши Влада на звичному місці, не могли стримати посмішки:
— Палій! Ну, нарешті! Як здоров’я?
Влад заздалегідь розсудив, що прихильністю вчителів краще не нехтувати, і щоразу відповідав смиренно:
— Дякую, значно ліпше… Температури вже немає…
Він уже нічому не дивувався — після того, що трапилося з Зозулею.
Влад чекав цієї зустрічі. Влад був готовий до неї — і заразом готовий не був. Боявся жахливо. Тремтів, як заєць, і чекав першого косого погляду, першої кульки жуйки на своєму портфелі, першої усмішечки, першого стусана…
Він увійшов до класу — й одразу ж наштовхнувся на Зозулю. Той длубався у своїй сумці… Зачувши Владові кроки, випрямився, обернувся…
І зрадів.
Ніхто ніколи не бачив, як радіє Зозуля. Тобто радість від чергової підніжки з’являлася інколи, звісно — але то була інша радість; тепер Зозуля посміхнувся, неначе помолодшав одразу років на три, обличчя його на мить зробилося навіть симпатичним, людським…
І, ніби злякавшись, Зозуля знову скорчився, знову поліз у сумку, хоча шукати там, як розуміли і Влад, і Зозуля, було вже нічого.
Влад тихо пройшов на своє місце. Сів…
Йому було дванадцять. Певна річ, він не зрозумів тоді, що сталося.
Більш того — він, дурник, навіть задоволений був таким поворотом подій.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Дівчинка
— Якщо він тебе не запросив, може, зі мною потанцюєш?
Дівча здригнулося й озирнулося.
Вона була на півголови вищою за Влада. Але це через босоніжки, і витягнувши в неї з-під п’ят немислимих розмірів шипи, цілком можна було б зрівняти позиції.
— Я кажу, може, зі мною потанцюєш? Коли вже він іншу запросив?
Дівча почервоніло. Хід її думок відбивався на обличчі: дівчина розмірковувала, чи не вклепати Владові ляпас.
Завидний Кавалер, хлопець років сімнадцяти, хвилину тому запросив пострибати під музику її товаришку, значно менш симпатичну, зате яскравіше нафарбовану. Влад спостерігав процес розчарування від початку й до кінця, та, власне, Влад і ходив на танці заради такого ось «кіно», жанрових сценок, які тут чергувалися, не вгаваючи.
— Ти малявка, — розчаровано визнало дівчисько.
— Мені чотирнадцять, — обурився Влад. — Зніми підбори — і побачимо, хто малявка…
Дівчина провела поглядом Завидного Кавалера.
— Ну, пішли, — погодилася з неохотою.
Ліпше, либонь, танцювати з малявкою, ніж цілісінький вечір підпирати стіну.
Власне танцмайданчик нагадував собою темний дрімучий ліс, де всі дерева збожеволіли й, повитягавши з землі корені, взялися стрибати й вихилятися. Крізь «стовбури» насилу продиралися кольорові промені вертких прожекторів; музика гриміла — хоч вуха затикай. Владові тільки й лишалося, що вивертатися з-під підборів партнерки: він чудово розумів — їй досить наступити на ногу лише раз, щоб людина надовго втратила здатність ходити.
Вона була симпатична, навіть гарненька. І зовсім незнайома — Влад ніколи раніше не бачив її. Ні в школі, ні в парку, ні на танцмайданчику, ні в магазині — ніде…
Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.
Дівча повагалося — і поклало руки на Владові плечі.
— Тебе як звуть? — запитав він.
— Іза.
— Яке кра…
Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.