— Це вперше таке, — тремтячим голосом промимрила мама.

Лікар з розумінням покивав, виписуючи рецепт. На кінчику його ручки теліпався шовковий пензлик — ручка була сувенірна, кимось із родичів звідкись привезена, й тепер зберігалася в нагрудній кишені, оберіг, мовляв…

— Звільнення поки на тиждень, — додав лікар, — а там подивимося. Полоскання кожних дві години, вітаміни, теплий чай…

Влад сперся на тверду, поставлену сторч подушку. На тиждень він вільний від школи. Сім днів… І все спочатку. Зозуля нічого не забуває, що йому якийсь тиждень?!

Повернулася мама, яка проводжала лікаря. Зупинилася посеред кімнати, хотіла щось сказати — але передумала. Знову зітхнула, вийшла на кухню, незабаром засвистів чайник…

Влад розпластав подушку й ліг, заплющивши очі. Треба було зібрати думки докупи й пояснити мамі, чому в школу їй іти не слід…

Думки збиратися не бажали. Безладно розповзалися, наче звалене у величезну купу старе взуття.

Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів — у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».

Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» — він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!

Йому тоді було одинадцять.

Студент скривився, наче від кислого, і назавжди роззнайомився з «синком» і «мазунчиком». І Влад не жалкував про втрачене знайомство. Просто в студента, напевно, не склалися стосунки з власними батьками…

Тепер, лежачи в ліжку, Влад шкірою відчував, наскільки розгублена й засмучена мама. І як їй хочеться піти до школи — не щоб наскаржитися директорові, не щоб власноруч кинутися в бійку й добряче вичубити всіх шкільних «зозуль», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий.

І як їй хочеться розпитати його, Влада, і як вона стримується. Мовчить.

— Мам, — погукав Влад.

Вона підійшла. Мовчки сіла на край ліжка.

Минуло п’ять днів. На вулиці відчутно потепліло. Синці вкотре змінили відтінок, горло втихомирилося й майже не боліло, і, що найнеприємніше, впала температура — ртутний стовпчик завмер на позначці тридцять шість і п’ять — а чаклувати над термометром, як це інколи трапляється в ледачих школярів, Владу не дозволило почуття власної гідності.

Вставати не хотілося. Сумне словосполучення «постільний режим» стало цього разу прихистком, хом’яковою ніркою під тоннами снігу, і Влад лежав у ній, підтягши коліна до живота й укрившись мало не з головою. Від думки про школу сповнювала туга, тьмяно-бура, схожа на сухий засвічений фотопапір.

Мама, як і раніше, ні про що не запитувала. Чекала, поки Влад розповість сам, а він вагався. Не хотілося перекладати свої проблеми на мамині плечі. Ну, справді, не піде ж вона битися із Зозулею…

Дімка телефонував щодня, але Влад просив його поки не приходити. Дімка був людиною тактовною і не наполягав.

Лікар теж був людиною тактовною, але від нього сховатися не вдалося.

— Як ти почуваєшся?

Влад знизав плечима.

— Ну, ще днів на три я можу тобі дати звільнення, — мовив лікар упівголоса, коли мама навіщось вийшла на кухню. — Але не більше… Розумієш? Проблеми однаково треба якось вирішувати…

Влад кивнув. Лікар попрощався.

— Може, подзвониш комусь, поцікавишся домашніми завданнями? — запитала мама.

— Спробую, — пообіцяв Влад.

Тієї ж миті задеренчав телефон.

— Тебе, — мовила мама.

— Дімка?

— Ні. Якась дівчинка…

З неприємним передчуттям Влад узяв із її рук важку слухавку.

— Привіт, — сказав знайомий напружений голос, — це Марфа Чисторій… Як ти почуваєшся?

— Добре, — відповів Влад. — У мене ангіна.

— Що, правда? — голос чомусь посумнішав. — А коли ти прийдеш до школи?

— Ще не швидко, — збрехав Влад.

— Так?! — голос просто задзвенів од напруги. Владові привиділося, як чистенька Марфа сидить, прив’язана до стільця, і під дулом пістолета ставить йому дурні запитання. — Ти що, серйозно хворий?