Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».

Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо — у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…

«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»

Супчик скорчився, тримаючись за бік. З носа Клоуна летіли якісь безбарвні бризки, а Владів ніс давно перетворився на безформну грудку болю. У Зозулі було м’яке, дуже коротко стрижене волосся, зате вухо було велике, зручне, і…

Пітьма перед очима загусла.

— Дай йому! Дай йому ще! — надривалася десь поряд Лінка Рибалко.

…і ні краплі страху.

Влад стояв над ясно-коричневою калюжею у формі серця. У калюжі відбивалися величезні ноги, вище маячіли в рудому небі вузькі плечі, а над ними — малюсінька голова. Віддзеркалення посмикувалося од вітру, коли з розбитого носа раз по раз збігала важка крапля.

Зовсім поруч, біля підніжжя дитячої залізної гірки, длубалися чиїсь кури. Нижче схилом — червоні черепичні дахи, весняна багнюка розмитої дороги, причому на узбіччі валявся черевик, широко позіхаючи беззубим, на клею, ротом…

Виявляється, глибоко в душі Влад сподівався, що все це буде серйозніше. Що однієї прекрасної миті він просто знепритомніє, а потім над ним схиляться, як у кіно, заклопотані лікарі, що з’явиться «швидка допомога», розголос і пересуди, і великі збори в школі, що героя, котрий бився самотою проти цілої ватаги, ставитимуть на ноги довго й трепетно, що всі заповажають його, і тижнів так через чотири, коли нарешті він, блідий і схудлий, з’явиться до свого класу — там уже не буде ні Зозулі, ні половини його дармоїдів, а решта — наприклад, боягузливий Гліб Погасій — витягнуться у струнку й не посміють більше й слова кинути без дозволу…

Тепер він був навіть розчарований. Бо ніс болів жахливо, куртка розірвана в багатьох місцях, коліно не згиналося… і нічого геройського в цьому не було. Доведеться самому шкутильгати додому й пояснювати мамі, що трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра — ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці — під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…

І це кляте слово!..

Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.

…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку — дідько, як боляче.

І Дімці дістанеться — через нього, через Влада…

А що скаже мама?!

Доведеться полишити творчість і шахи, і записатися на якийсь там бокс… Або бої без правил… Мріяти про реванш… І цілісіньке життя перетворити на такий ось неправильний бій: заради чого?! Через кого?! Як принизливо, якийсь там Зозуля диктуватиме йому майбутні мрії і уподобання…

Влад підняв із землі брудний портфель. Половина зошитів загубилася, ще доведеться виправдовуватися перед учителями… Може, вибрати кухонний ніж, у якого сталь пристойніша, і нагострити для Зозулі? Але тоді до виправної колонії загримить він, Влад, а Зозуля навпаки…

Так і не прийнявши остаточного рішення, він закинув портфель на плече — скривився від болю — і поплентався, не вибираючи стежки, повз беззубий черевик, повз курей, повз гірку, мимо кимсь викинутого плюшевого звіра, неприємно схожого на справжню здохлятину, потягся, накульгуючи, пирхаючи носом, сам не знаючи, навіщо й куди.

Ноги привели не додому, а до Дімки. Влад подзвонив. Довгих дві хвилини чекав: якщо «Хто там?» запитає Дімчина мама — буде ще час потихеньку чкурнути геть…

— Хто там? — поцікавився похмурий Дімчин голос.

— Я, — швидко кинув Влад.

Двері відчинилися. Дімка роззявив рота, збираючись щось сказати, — та так і завмер, наче проковтнув тенісний м’яч.

— Мені помитися треба, — пояснив Влад. — І… Дай якусь сорочку. А то мати до смерті перелякається.

Дімка ні про що не запитав.

Усе й так було зрозуміло.

— Ну, звісно, — сказав лікар. — Абсолютно зрозуміло, повнісіньке горло ангіни, гляньте самі…

І знову посвітив ліхтариком у нещасне Владове нутро.

Мама тяжко зітхнула. Лікар співчутливо поклацав язиком:

— Нічого страшного… Горло полоскати, ніс заживе сам, синці зійдуть… Хоча на вашому місці я б усе-таки сходив до школи.

Мама кивнула. Влад промовчав — говорити було нічого, по-перше, боляче, а по-друге, марно.