Шрифт:
— Мені, — знехотя зізнався Влад. — Знаємо ми ці штучки. Принеси аспіринчику, та з уроками допоможи, та всяке таке…
— Ти що робитимеш після школи? — по паузі запитав математик. — У сенсі, ким бути збираєшся?
— Та ось, саме обираю, — промурмотів Влад, дивлячись у вікно. — Мама хоче, щоб лікарем…
— А ти?
Влад стенув плечима:
— Ну, і я, напевно, лікарем хочу…
— Може, тобі психологом варто стати? Або політиком?
Влад скорчив міну. Математик вимушено розсміявся.
Після останнього іспиту вони у складчину купили п’ять пляшок сухого вина і відшукали альтанку в найзанедбанішій частині парку.
— Вип’ємо за дівчат із нашого класу — найнормальніших дівчат у світі! — виголосив Влад, піднімаючи паперовий стаканчик.
І всі схвально загули. Милостиво посміхнулася Марфа Чисторій — у неї вже півроку був роман із десятикласником.
Дімка Шило сидів поруч. Потягував вино з паперового стаканчика. Мовчав.
— Вони найнормальніші, тому що жодна не закохалася у Влада, — сказав Ждан. Він уже два роки користувався хорошим дезодорантом, сам прав собі сорочки і займався боксом, а тому жуйку на його портфель ніхто й не намагався ліпити.
— Кажуть, Клоуна посадять, — сказав по паузі Гліб Погасій.
Клоун віддубасив по Зозулиній намові якогось хлопця з іншої школи, а батьки того хлопця виявилися людьми затятими. Тепер усе схилялося до відправки Клоуна в колонію, хоча по справедливості саджати вартувало Зозулю…
— А хто до табору збирається? — поцікавився Антон, якого раніше Супчиком обзивали. Тепер колишній Зозулин прихвостень став розсудливішим — може, тому, що решта однокласників швидко підросли і зрівнялися з ним за габаритами?
— Я поїду, — першим кинув Дімка Шило.
Хлопці запереглядалися:
— І я…
— Я…
— І я…
— А ти ж на море планував? — запитав Влад у Гліба. Той уже місяць вихвалявся якоюсь екзотичною путівкою, яку дістав йому батько.
Гліб махнув рукою:
— А-а-а… Я подумав, що якщо всі планують… У таборі ж веселіше…
Влад змовчав. У таборі, звісно, не нудно, але якби довелося вибирати між табором і морем…
Утім, вибору Влад не мав ніколи. Табір, і жодної альтернативи. А те, що їм із мамою така поїздка й не світить, було ясно давно, ще взимку…
— А хто не їде до табору? — запитав Влад.
Тиша.
— Марфа, ти начебто до бабусі збиралася?
Марфа Чисторій скривила носик:
— Та ну… Знову до бабусі, занудство…
Вони сиділи під вогкуватим склепінням занедбаної альтанки, і, здається, були трохи здивовані. Усі їдуть до табору, геть-чисто всі — оце так дружний клас!
Влад посміхався.
Може, запах трави, вогкості та паркової гнилизни спричинив був той спогад. Пригадався раптом недавній сон. Неначебто він — старе розлоге дерево, всуціль обліплене білястими грибами.
В автобусі Влад сидів поруч із Дімкою, і обоє веселилися і горлали пісні чи не найголосніше. З-за високих спинок попереду їхніх крісел час від часу визирали дівчата, лаялися і вимагали порядку.
Автобус трусило на вибоях кепського шосе, і Влада охопила ейфорія. Здавалося, край дурнуватим снам, компанія підібралася напрочуд вдало — його власний клас… А в класі, як Влад давно помітив, йому найзатишніше і найпростіше. Навіть колись усесильному Зозулі не вдається зіпсувати йому настрою, тим паче, що після історії з Клоуном Зозуля мов шовковий. Ніхто не витріщається на Влада, як на чудовисько, і ніхто не ризикне з ним посваритися — всім він потрібен, усі його люблять… Просто супер, що цього року вони ось так дружно, повним складом, рвонули до табору…
Пісня спливала за піснею, і знову все спочатку. Влад став підспівувати через слово, а потім і зовсім замовк. Втупився у вікно, раз по раз ударяючись чолом об синювате мутне скло.
Ніхто не помітив дірки в хорі, дірки на місці його голосу. Навіть Дімка нічого не помітив. А вона була взагалі, ця діра? Чи настільки вже значна для класу втрата — голос Влада Палія?
Вони бачать його щодня… Вони не морочать собі голову його достоїнствами. Є він чи немає його… Як там говорила Іза? «Безбарвні очі, безбарвне обличчя, ти нічим не примітний, окрім своїх шахів…»
Думка про Ізу — наче дотик потопельника. Влада пересмикнуло.
«…крім своїх шахів».
«Я розумний, — кидав Влад у відповідь. — Ти не помітила? Я дотепний…»
«Мене всі люблять», — хотів він додати. — «Усі потребують моєї допомоги».
«Нікому ти не потрібен, — жорстоко заперечувала Іза. — Та хто ти такий? Таких, як ти, в кожнім класі по два десятки…»
«Відчини! Ну, відчини! Будь ла-а-ска! А-а-а!»
З’являвся страшний спогад — і світ втрачав реальність, обпливав брижами сизої шибки. Можливо, Іза справді була божевільною? Але чому раніше, до зустрічі з Владом, це божевілля не давалося взнаки?