О пів на другу, коли уроки закінчилися, відвідувачі повалили один за одним. І вчорашня історія з дзвінками повторилася — але якщо слухавку можна покласти будь-якої миті, то дверний дзвінок так просто не вимкнеш.

Після п’ятого за ліком візиту (Гнат Синиця, який сидів позаду Влада й завжди передирав контрольні) Влад викрутив пробку в електричному лічильнику. Перестав гарчати холодильник, згасла настільна лампа. Влад щільно засмикнув штори, всівся на дивані й узявся спостерігати через дірки в тканині (раніше їх було три, але четверту довелося продерти заради ліпшого огляду).

В овочевій крамниці торгувалися відразу три його однокласниці й один однокласник. Ще двоє дівчат вдавали, ніби чекають автобуса на зупинці. Влад бачив, яким неприємним сюрпризом для кожного з «детективів» була зустріч із конкурентами. Як вони спочатку відверталися, й ховалися, і вдавали, що потрапили сюди випадково…

Сутеніло. Під вікном зібралося чоловік п’ятнадцять; тут були й Супчик, і Клоун, і Гліб Погасій, і Зозулині дармоїди, і Лінка Рибалко, і Ждан, і Марфа Чисторій, і Дана… Половина класу, й усі стояли і дивилися на його вікна. Якоїсь миті Влад із жахом подумав: а як мама?! Повернеться вона з роботи, а тут темний будинок, натовп унизу… На Бога, що вона подумає?!

Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники — але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, — думав Влад, мало не плачучи. — Чого вони хочуть, що я їм зробив…»

Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое — коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.

Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому — дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома — такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).

Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…

Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.

Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.

Влад спустив ноги з дивана.

Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.

…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно — наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.

А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину — але він начебто не помітив.

— А в нас світла нема, — сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. — Світла. Немає.

Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:

— А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!

— Мама на роботі, — додав Влад.

Математик зніяковів.

Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…

— Ми, либонь, невчасно, — промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. — Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?

Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.

— Ще погано, — відповів Влад.

Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко — начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій — ніби від сильного вітру.

— Ну, йди відпочивай, — милостиво дозволив математик. — Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?