Дімка знав, що Влад щодня ходить до школи. Телефон в обох був справний — проте Влад так жодного разу і не подзвонив.

І Дімка, зачаївши образу і здивування, не телефонував теж.

Колись, навіть якщо друзі ненадовго розлучалися, Дімка завжди прибігав у гості першим. Влад звик до цього і сприймав як належне, а тепер, після реанімації і лікарні, Дімка поводився стримано, і байдужість Влада виглядала збоку дивно й обурливо.

Роль ходячої совісті самозвано взяв на себе Ждан.

— Ти можеш хоча б порозумітися?! — вигукував він патетично. — Ти можеш хоча б пояснити людині, за що ти так на нього наплював?

На Жданових щоках ходили жовна, під тонкою сорочкою грали дбайливо нарощені мускули і на всі боки розтікався густий запах дезодоранту. «Ще в морду дасть», — подумав Влад утомлено. Не вірилося, що ось цей молодий бичок ще кілька років тому вважався в класі без’язиким хлопчиком для биття і що це з його згорбленої спини Влад відклеїв колись паскудну картинку…

— Не твоє діло, взагалі — сказав Влад, дивлячись у смарагдово-зелені Жданові очі. — Наша з Дімкою справа. А ти всохни. Втямив?

Ждан посопів погрозливо, але на більше не наважився.

Влад дивився в ображену Жданову спину — і думав, що вже за кілька днів відчуження йому закортить підсісти поближче, ніби між іншим запитати про щось, зачепити ліктем, списати розв’язання задачі. Самому Ждану це буде неприємно і дивно, але він вигадає, як погамувати самолюбство. Наприклад, знайде виправдання самому собі, ніби просто використовує цього зазнайку, а зовсім не дружить із ним, і розв’язок задачі конче йому потрібен, а підсісти ближче змусила якась нагальна потреба… Он, протяг. А ще за місяць він і не згадуватиме про сварку — спокійнісінько патякатиме з Владом на перервах, наче й не було ніякого непорозуміння…

Влад недооцінив Ждана. Самовпевнений молодий боксер, котрий недавно сам пережив знущання, тепер власноруч вирішив улаштувати товаришеві повноцінне цькування і вже вже наступного дня у школі Влада очікували демонстративно відведені погляди, гордовиті обличчя однокашників та інші атрибути бойкоту.

Він розгубився, потім обурився. Захотілося миттю придушити Ждана, або, що набагато ліпше, повернутися на два з половиною роки назад і зупинити власну руку, коли та зривала аркушик зі Жданової спини.

Почалися уроки. Слухаючи монотонний голос історички, Влад потроху заспокоювався. Образа вщухла, натомість залишилася цікавість. Ну, і як ви без мене?

Два дні клас натхненно грав у нову гру. На третій — збунтувалися дівчатка: чому це вони повинні бойкотувати Палія за його сварку з Шилом? Це їхня особиста справа, якого дідька хтось має втручатися?

Так, дівчатка капітулювали першими — втім, може, вони просто практичніші? Їм не дуже подобається терпіти дискомфорт заради чиїхось там амбіцій… А в наявності певних незручностей сумнівів не залишилося.

Тепер бойкот підтримували лише хлопчаки. Влад спостерігав, він уже зрозумів на той час, що Ждан приготував йому несподіваний подарунок: практичний експеримент над грибницею.

Найгірше довелося тим, хто спілкувався з Владом найближче. Ті, кого він недолюблював і з ким розмовляв рідко, витримали бойкот довше. Зате всі, хто жив із ним у таборі в одному корпусі, хоч іноді списував рішення і просив у нього на уроках лінійку або давав свою, хто розповідав анекдоти в одній із ним компанії і був із ним в одній волейбольній команді, хто хоч зрідка грав із ним у шахи — всі вони хитрували, викручувалися таким чином, щоб і з Владом поговорити, і формальних законів бойкоту не порушити:

— Гей, ти! Куди преш?

— Ану, пропусти…

— Давай, вали звідси!

…Владові ноги стоптані були мало не по коліно. Однокласники шукали з ним контакту — найпростіше було наступити йому на ногу, а потім іще й вилаяти, ніби зопалу. Але для душевного комфорту такого «спілкування» не вистачало, і атмосфера в класі все більше загострювалася. Пацани ставали надміру дратівливими, дівчатка теж лютилися, і зрештою оголосили альтернативний бойкот — Ждану, а тому й так дісталося чи не найбільше від усіх. Якось, не стримавшись, він притис Влада до стінки — у буквальному розумінні, після уроків, у традиційному для цього місці — чоловічому туалеті:

— Ти! Ти зрозумів?!

Що він хотів сказати — значення не мало. Він тримав Влада обома руками за плечі, дивився йому в очі, говорив із ним — і Влад бачив, як потроху рум’яніють бліді щоки, як прокидається радісний вогник у зеленавих очах:

— Ти! Ти зрозумів, чи ні?!

Ждан порушував ним же встановлений закон — про заборону розмов із «цією сволотою». Порушував із хтивістю, з щенячим якимсь повискуванням, і Владу захотілося сказати цьому нахабі, що він, Влад, легко може перетворити Ждана на свого раба. Та він уже — його раб, і досить Владу сховатися на тиждень, ні, всього на кілька днів… щоб Ждан приповз до нього на пузі, слізно виманюючи єдиний погляд, однісіньке слово. Він уже розтулив було рота, щоб усе це бовкнути — але згадав про Дімку і прикусив язика.