Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані — і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.

— А я у відрядження їду, — радо повідомила мама днів через десять. — Ти хотів самостійності — тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.

— Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, — промурмотів захоплений зненацька Влад.

— Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.

— Так довго?!

Мама розвела руками:

— На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…

Влад розтулив було рота — та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…

Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.

Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.

І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.

На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи — дзвонили по міжмісту.

— Слухаю?!

— Говоріть з Маківкою, — байдуже запропонувала телефоністка.

— Якою… алло?

Тріскотня у слухавці.

— Владку, — мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. — Що з тобою?

— Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?

— Я їду додому, — повідомила мама. — Буду по обіді.

— Зі мною усе в порядку…

— Так, так. До зустрічі…

Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:

— Поговорили?

— Так, — сказав Влад.

Спросоння він завжди міркував тугувато.

Маківка…

Мама повертається.

Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…

Нарешті він поліз у книжкову шафу і відшукав там «Атлас автомобільних доріг», свого часу куплений у «Букіністі» саме через наявність короткого опису не лише до великих, але й до малих населених пунктів.

Маківка. Сто тисяч жителів. Краєзнавчий музей, стоянка стародавньої людини, регіональний Будинок малюка…

Саме цієї миті ледве чутно заскрипів ключ у замку, і водночас Влад зрозумів, що по всій квартирі смердить підгорілим на пательні пюре.

— Мама!

Вона дивилася на нього, начебто вперше бачила. Поклала руку на плече, притягла до себе, обійняла:

— Сон мені наснився кепський… Стара вже я для відряджень. Неможливо працювати, коли постійно ввижаються якісь лиха. То пожежа… то наче ти під машину потрапив… Розпестила я тебе, і сама розніжилася. Так і житимеш, під маминою спідницею…

Вона жартувала. І зовсім не здавалася хворою, навіть блідою не виглядала. Обережно обіймаючи плечі під вогким плащем, Влад гарячково міркував, що тепер говорити і що робити.

— Мамо…

— Зі мною все гаразд. Я… просто скучила. Не тіш свою фантазію, я просто скучила за сином…

Він поставив розігріватися нову порцію пюре. Пюре залишалося ще чимало — цілісінька каструля, передбачалося ж бо, що Влад цілий тиждень пробуде сам-один на господарстві…

— Ти була в Маківці?

Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, — і тоді вже запитувати.

Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.

— Я салат наріжу, — запропонував Влад, відводячи очі.

— Наріж, — тихо погодилася мама. — Так, я була… Там такий поганий зв’язок…

Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.

— Я поїхала в це Гродново, — тоскним голосом почала мама. — Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…

Влад міг би сказати, що Маківка — це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.