Звучало патетично, але водночас і зворушливо, тож Владові подумалося, що мають повірити. Злитимуться, обурюватимуться… але і радітимуть, що Влад нарешті знайшовся. Напевно, та-таки директриса не раз говорила собі: нехай лишень живим буде, я йому все пробачу!

Подумавши так, Влад, котрий уже не перший день мріяв про тарілку гарячого супу, теплу воду і справжнє ліжко, підтюпцем припустив додому.

Електричка затримувалася, тож на пероні зібрався справжнісінький натовп. Влад занурився у нього, як у тепле море, і довго блукав туди-сюди, не наважуючись відійти убік. Юрба! Люди! Галасливі, не надто ввічливі, обвішані пакунками і кошиками, пропахлі потом і перегаром, живі люди!

Проштовхуючись у задушливе нутро вагона, Влад посміхався. Треба ж було затіяти цю дурнувату витівку з утечею, аби відчути нарешті, наскільки любі йому представники власного виду, причому не якісь особливі, а всі без винятку. Повернутися б зараз у табір… може, його ще візьмуть?

Утім, він не посмів би повертатися до табору саме зараз. Доїхав до міста, ввійшов у телефонну кабінку, збираючись подзвонити мамі.

Монеток не було.

Влад покрутився, вийшов. Йому раптом стало так лячно, адже він прирік маму на вісім днів невідомості! І наївно думав, що його дзвінок сусідам — короткий плутаний дзвінок! — здатен хоч трішечки її заспокоїти!

Він скочив у автобус і поїхав додому.

Коли дзвінок відгукнувся в надрах будинку, його знову охопив переляк, майже такий самий, як і тоді, коли під вікнами ридала божевільна Іза…

Довго не долинало ані звуку. Може, мами немає вдома? Він взявся гарячково нишпорити по кишенях у пошуках ключа, якого там не було, бо до табору ключ вирішили не брати. Раптом за дверима почулися невпевнені важкі кроки, замок клацнув…

— Пробач, — швидко мовив Влад.

І відсахнувся.

Мама стояла перед ним у нічній сорочці — обличчя її було наче вибілене полотно. Щоки запали, ніс загострився, а губи взялися скоринкою дрібних ранок. І з цього постарілого, немічного лиця дивилися цілковито щасливі, глибокі очі:

— Владку…

…Уже за годину їй стало набагато краще. Влад сидів спиною, щоб не заважати мамі вдягатися, і слухав, а по щоках його бігали сироти.

Мама занедужала через кілька днів після його зникнення. Її спершу забрали до лікарні, але вона не змогла там лишитися — все чекала, що повернеться Влад, повернеться, а вдома нікого нема…

Переконливого діагнозу так і не поставили, а на всі ці кризи, напади і загострення ніколи не існуючих у мами хвороб вона не надто зважала. Нерви? Так, вона нервувала… Але в ці дні невідомо, кому було ліпше, — їй, матері Влада, котрий утік у пошуках пригод, чи батькам тих хлопців, які нікуди не бігали і залишилися в таборі…

— Що? — запитав Влад, і крижані сироти зі щік перебігли на маківку, змусивши ворушитися пропахле багаттям волосся.

— Можеш повертатися, — сказала мама.

Вона одяглася й вклала зачіску. Щохвилини мама виглядала все ліпше, і біла примара, що відчинила Владові двері, потроху відступала все далі в його пам’яті, ще трохи — і Влад повірить, ніби ніякої примари й близько не було.

— У таборі отруїлися… — монотонно говорила мама. — Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…

Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.

— …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, — краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…

— Ну, звісно, — прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.

«Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім… А якщо чесно, я хотів подивитися, як вони будуть без мене. Як вони всі — без мене…»

Вони махали йому руками з віконець лікарні, а потім спустилися вниз у синіх і сірих халатах, і халати ці чомусь викликали у Влада відразу і жалість. А вже за кілька днів, відпущені «на волю», вони храбрилися і скалилися, ховаючи за вульгарними жартами колишній страх.

…Почалося з Дімки і Ждана, Владових сусідів по палаті, за кілька годин переметнулося на весь загін, зачепило і сусідів, але значно менше. Злягли кілька вчителів, котрі підробляли в таборі вихователями. Хвороба минала в усіх по-різному, але спільні риси таки були: депресія і слабкість, нудота і блювота, сильний головний біль, в особливо важких випадках — ось як у Дімки — з галюцинаціями.

— Психотропну зброю на нас вивчали, — авторитетно заявляв Антон, той, котрий Супчик.

— Секретні іспити на полігоні, — підтримував його Гліб. — А може, пацюка в казані зварили.

— У дівчат усе волосся повилізало, — зітхав Ждан. (Влад мав щасливу нагоду переконатися у неправдивості цього факту. Волосся у дівчат, звісно, постраждало, але до лисин було далеко, і Жданові слова виявилися «полемічним перебільшенням»).

Приємним сюрпризом для всіх стало цілковите і доволі швидке видужання «отруєних». Тільки Дімка Шило, до якого не пускали нікого, зокрема і Влада, досі перебував у реанімації.