Коли, за чутками, до Дімчиної виписки з лікарні залишилося днів зо два чи три, Влад нарешті зважився і подзвонив у знайомі двері, які безліч разів відчинялися перед ним.

— Владе? — здивувалася Дімчина мама. — А хлопці казали…

— Мені треба поговорити з вами, — кинув Влад, аби відразу відрізати всі шляхи до відступу. — Це дуже важливо. Це стосується Дімки.

У бідної жінки витягнулося обличчя. Видно, Владів вигляд був страшенно переконливий — бліді щоки, зацькований погляд, от хіба на чолі не написано: я притяг вам нову величезну неприємність…

Його провели на кухню, всадовили на табурет і Дімчин батько поставив на плиту чайник. Він, відмінно від дружини, не схильний був панікувати завчасу, не від слова навіть — від інтонації.

— Значить так, — мовив Влад, розглядаючи строкату клейонку на столі. — Треба його переводити в іншу школу. Я не можу пояснити, чому…

— Ні, ти все-таки поясни, — м’яко заперечив батько. — Ми тебе, Владе, знаємо давно, ти начебто б завжди був чесним хлопцем… Якщо почав говорити — давай начистоту.

— Я не можу пояснити, — повторив Влад уперто.

— Йому хтось погрожує? — швидко запитала мати. — Якісь ваші, хлопчаківські… Хто йому погрожує?

— Ніхто, — сказав Влад. — Йому не можна зустрічатися…

І замовк.

— З ким? — запитав батько. — Назви мені ім’я цього мерзотника. І тоді йому доведеться переходити в іншу школу.

«Але ж це теж вихід, — мляво подумав Влад. — Піти самому… А там, у новій школі, почнеться все спочатку…»

Він скривився, чомусь пригадавши Зозулю.

— Отже? — батько не збирався так просто відступати. — 3 ким саме не можна зустрічатися Дмитрикові? Га?

«Вони нічого не зрозуміють, — подумалося Владові. — Це від самого початку було ясно. Він даремно прийшов. Лиш ускладнив ситуацію. Тепер вони почнуть доколупуватися…»

— Вибачите, — сказав він, насилу відводячи очі від скатертини. — Я піду…

— Ти нікуди не підеш, — рубонув батько, — поки не скажеш усієї правди. Хто погрожує Дмитрикові?

— Ніхто.

— Ось тепер ти брешеш.

— Я не можу сказати. Але якщо його перевести до іншої школи…

Дімчина мати нервово сплела пальці. Їй тільки цього бракувало. Ледве вдалося виходити сина, вирвати в невідомої хвороби, що звалилася, наче сніг серед літа, — а тут іще ці недомовки, таємні погрози, блідий хлопчак із зацькованим поглядом, справді чимось страшенно засмучений і стурбований. Раптом з Дімою таки щось станеться?

— Я зателефоную твоїй матері, — сказав Дімчин батько.

— Не варто. Вона нічого не знає.

— А я дуже попрошу її довідатися! І до директора піду, зрештою… Ліпше б ти відразу розповів, Владе.

— Не можу.

Усе вкрай заплуталося й ускладнилося. Мама вже мало не плакала:

— У нього просто голос тремтів, у слухавці… Ну, що ти їм наговорив?! Які погрози?

Влад мовчав.

— Якщо станеться лихо, ти будеш винен, — ледь чутно прошепотіла мама. — Взявся говорити — то кажи до кінця!

— Йому не можна зустрічатися зі мною! — кинув Влад. — Йому не можна бути зі мною в одному класі!

Мама довго дивилася на нього. Потім підійшла, доторкнулася до синового плеча:

— Владе… Що з тобою відбувається? Ти зле почуваєшся? Що ти там казав про спадкові хвороби?

Влад мовчав.

— Будь ласка, — попросила мама тихо. — Довіряй мені… Хай би що там сталося… Навіть коли це, не приведи Господи… Навіть якщо з тобою… Ми з усім впораємося, ти не бійся. Ми всіх здолаємо…

Вона говорила і говорила, а Влад наче остовпів, відчував, як вогнем пашать від сорому щоки, і намагався проковтнути застряглий у горлі клубок.

Дімку виписали перед самісіньким початком занять. Зрозуміло, у школу з усіма він не пішов — мав два тижні «реабілітації», тож у гостях у видужалого побувало півкласу. «Доброзичливці» відразу донесли йому, що Влад нікуди не їздив, нічим не хворий, а просто не бажає бачити колишнього друга. На той час Дімка вже пережив розмову з батьками, й не одну. Звісно, він усе заперечував, зрозуміло, ніхто й не думав йому погрожувати, яка там нова школа, цілковиту дурню наплів цей Влад…