— Владку, — мовила Ганна. — Привіт.

Богорада покликали з глибин коридору, і за два стрибки сищик зник з очей. Ганна нерішуче подала руку, Влад потягся назустріч, але останньої миті втримався. Не доторкнувся до простягненої долоні.

Завовтузилася на підлозі Анжела. Піднялася, ковзаючи спиною по гладкій стіні. Влад бачив її бічним зором. Ось вона звелася на неслухняні ноги, ступила назустріч — Влад гидливо відсторонився, а Анжела, якій несила було впоратися з собою, зробила ще півкрочку. Швидко торкнулася до Владового плеча, повернулася і, похитуючись, пішла геть. Ганна відступила, даючи їй дорогу…

Відійшовши на кілька кроків, Анжела зупинилася. Обернулася, і, зустрівшись із нею очима, Влад відчув начебто удар по обличчю.

А наступної секунди він помітив у її руці маленький чорний пістолет.

«Яка гидота, — встиг подумати Влад. — Яка дешева, жовта, шмарклива мелодрама".

Виявилося, що він стоїть, затуляючи собою Ганну. Виявилося, він закрив її собою. Виявилося, Анжела помітила цей його жест і, здається, надала йому значення.

Влад бачив, як вона посміхнулася. У цій посмішці радощів не було, лиш заздрість, біль, розчарування… і зловтіха. Так, зловтіха.

Не зводячи з Влада блискучих збуджених очей, Анжела піднесла пістолет до скроні.

Постріл пролунав тихо і якось навмисне. Влад устиг побачити, що Анжелине волосся зметнулися, як від стрибка. І в цій хмарі летючого волосся вся вона здригнулася, наче від відрази, і завалилася на бік.

Він поспів відтягти Ганну, перш ніж вона встигла хоч щось роздивитися там, на підлозі посеред коридору. Він тяг і тяг, стискаючи її руку в своїй долоні.

Він вивів її в двір. Сонце засліпило його.

Зелений газон був засипаний жовтими ґудзиками кульбаб. Цвів самотній, величезний, наче хмара, каштан. Уквітчався бузок.

Ганна мовчала. Влад обійняв її. Вперше в житті зробив те, про що мріяв — але зробити не наважувався.

Вільний. Вільний. І нікого — нікого! — не встигне вже прив'язати.

Тепер можна. Тепер він торкається її і не боїться за неї. Усе лихе буде не скоро, і хіба настільки воно сумне, це неминуче…

Він стояв посеред сонячного кола, обіймаючи кохану жінку, і його воля була, наче купол.

Як небо.