Себе Занадтий завжди оцінював тверезо. Проте бачив, що він, такий як є, набагато кращий від решти. Чесніший, беручкіший, моторніший. І нарешті - молодший. Йому не додає політичного кілю тюремно-дисидентський досвід, але борцем з тоталітарним режимом, постраждалим за проґресивні переконання, він міг себе назвати зі спокійним сумлінням. Таких симпатичних борців за свою свободу публіка ще не бачила. Незвичним було у Занадтого все: посмішка, розкутість, вільне володіння мовою, гумор. На Занадтого стали ходити, як на тенора. В нього з’явилися свої фани. Все пішло в старий козацький спосіб. Ті, хто самі пережили хмільне нуртування загалу на другий день творіння, пам’ятають, як тоді робилися біографії, як тектонічні розломи підносили над шумовинням дно, що ставало вершинами. А ті, хто за віком цього не знають, то йому воно й не інтересне, як усяка запилюжена історія.

Віднедавна, у новому, вже сенаторському житті, Занадтому подобалося прокидатися вранці і голосно гукати на всю квартиру: «Мамко, льолю!». Подобалося довго крокувати сяючим паркетом до сяючої ванни, облаштованої, як кабіна космічного корабля - без інструктажу і гіда сплоха не втямиш, на яку лискучу ґульку натискати, яку матову пупку повертати, якою нікельованою дрючкою вмикати і вимикати. Дожився, що журналістів почало цікавити його хобі, - довелося щось вигадувати. Таке, щоб і просте, людяне, зрозуміле електоратові, та ще й з гумором, м’яким, народним, нашим, на побутовому рівні. Сказав - колекціонує засоби для гоління. Бо публічний політик - не публічна дівка, йому своє справжнє обличчя приховувати нічого, хай усі бачать щире, чисто поголене, правдиве лице демократії. Публіці це, як і все Від Нього, сподобалося.

Спеціальна шафка у ванній зберігала те добро: всілякі «жіллети», креми для, перед, після, замість; лосьйони для, перед, після, замість; муси й гелі, туалетні води та одеколони; Францію та Італію, Англію та Німеччину з Америкою.

Жодної Туреччини чи Польщі, Боже, збав. Минулося й забулося. Вивітрились, бульбашкнули, гавкнули, загули ті літа, що відгонили «тройним». Ленінградські леза «Нєва» захлюпотіли десь, мабуть, біля покійного крейсера «Аврора» у променях однойменної зорі.

Йому подобалося, як швидко його дружина, його «мамка»

Ліда, призвичаїлася до іншого життя. Наче не її мати, баба Семклита, й досі жила у Тихих Водах, ходила у кухвайці, покійного діда підштаниках і чунях цілий рік, бо мерзла, неначе увібрала з життя увесь холод, і ось тепер він виступав на ній інеєм і не танув.

Подобалося, що він, колишній безіменний хтось, син і онук таких самих хтосів, з маси, з натовпу, з юрби й юрми, став поважною людиною: втручався у процеси, крутився, засідав, вирішував, дописував, виступав, уособлював, брав участь, обирав, був обраним, створював, членствував, належав, кооптувався, залучався, втілював, головував, бив перший удар по м’ячу, розрізав стрічку, усміхався в об’єктив, спускався в забій, давав інтерв’ю, навіть жартував по телевізору. Незчувся, як доскочив сметанки, шановного і шанованого товариства - вже й даїшники впізнавали його. Мати грубуля, дочка товстуля, а син - кучерявий.

Йому нарешті відкрився світ. Не той, стерилізований і кастрований, дуже ідейний, за путівкою совіцького «Спутніка»: ходіть по двоє-по троє, про побачене-почуте звітуйте керівникові групи, здавайте гроші на вінок Карлу Марксу, не спілкуйтеся з людьми - кругом шпіони, не ходіть на стриптиз - можливі провокації. А справжній, розмаїтий і привітний до удатних, ще й метикованих і неледачих. Усміхнений до них і напхатий дібрами*. Зручний і пристосований до життя. Достобіса привабливий. В якому є океан, Ніагарський водоспад, напахчені парфумами туалети і інтелігентні поліцейські. Який ще й платить грубі гроші за лекції. Його, Володьки Занадтого, лекції. Про стан і перспективи.

* Колись почув проповідь священика-уніата: не хвалітеся дібрами (тобто добром у множині), а хвалітеся… і далі за текстом. Занадтому ці «дібра» сподобалися.

Нинішнє його політичне обличчя, воно ж - імідж, утворилося у сприятливий спосіб. Або у популярному викладі: як політик Занадтий був не надто лівий і не занадто правий, а гойдався на найнадійнішій з погляду механіки точці, - на цвяшкові. Пульсація всього сущого вловлювалася найчутливішим індикатором - політикою, і її вібрації творили свої вічні вихиляси: підносили тих чи тих до небес, відповідно, занурюючи протагоністів у багно, а на центральних цвяшках люди й речі лише погойдувалися, дужче чи тихіше, залежно від балів шторму. Це як у макітрі з варениками у сметані, яку (макітру) хтось безугаву підтрушує, і відтак вареники зверху випадають в осад, зісподу переміщуються нагору, а серединні радіють з вірно обраного місця в житті. І коли публічно прозвучало зухвале: а чи не поборотися йому за вищий приз, за срібну, сказати б, салатницю, за кубок чемпіонів, за Оскара, за жовту майку лідера, - ніхто не засміявся ущипливо, не стенув зверхньо плечима. А кому ж, як не йому й боротися. Занадтому Володимиру. Колись у київського «Динамо» було таке гасло: покладемо золото до кубку! «А що, - віднедавна казав собі парламентарій Занадтий, - відсвяткую полтиник з парламентським кубком, а там уже подумаю, чим його заповнити: міністерством, спікерством, а чому б і не президентством!» Іноді похоплювався: може не називати поки що це словами, аби не наврочити? Але політика взагалі річ неконкретна, і складається із слів. Як там у Вільяма нашого, у Шакеспеара сказано: слова, слова, слова. Тобто, говорили-балакали… Бо мрія іноді видавалася навіть йому, мазунчику долі, неймовірною і недосяжною, як не божевіллям, то легковажністю, з дитинства ж добре затямив, що можновладці колись були людьми божественного походження, а донедавна - продуктом непоборних історичних закономірностей.

Віднедавна зрозумів - зараз усім можна. Звісно, не впідряд.

А тим, хто дуже й дуже хоче. Занадтий хотів. Настільки, щоб уже й моглося. А можеться настільки, скільки знається, а знається від того, що думається, а думається, бо на те в чоловіка голова. Рондо.

–  Хтосе Хтосевичу? Вітаю.

–  Саме Самовичу, радий, радий. І дарма, що Сам Самович сидить в офісі за морями-океанами, а Хтось Хтосевич - у скромнішому, у Києві.

Як мікронними золотими нитками проштрикують зараз щоки притрюханих уже красунь, аби золоте павутиння надало обвислим ланітам дівочої пружности, так невидима й орґанолептично невідчутна хвильова сітка прошила зараз усе надземелля, ґвалтуючи нашу поважну пані-планету, збуджуючи, тонізуючи, стимулюючи простір. Інформація, інформація, й ще інформація - план (не той, що в соціялізмі, а наркотик), героїн, маріхуана, екстазі, кокаїнова доріжка сучасного життя. Вона (і кокаїнова доріжка, й інформація) лізе зусібіч, тарганячо незнищенна. Вже й не чув би її, не бачив би. Бо досить катастроф і нещасть у приватному житті, щоб смикати за оголені нерви ще й горами трупів, терактами, маніяками, миротворчими континґентами, цінами на бензин. А вона (вже тільки інформація) безугаву бринить, невидимими золотими нитками обплітаючи атмосферу, видзвонює самовдоволено: всесвітній час NN годин, NN хвилин, прослухайте всесвітнії новини. Крутімо скорше коліщатко приймача, до приємного, заспокійливого, до лагідного, на кшталт «не питай, чого в мене заплакані очі».