Але у дев’яносто першому всім замакітрилося, як після молодого вина без консервантів.

Занадтий запам’ятав той день фотографічно, не аналітично. На центральній площі столиці, під монументом якійсь, тепер точно не пригадаєш, Жовтневій, здається, революції, тінейджери і тінейджерки почепили на недозрілі голови білі смужки «Я голодую», напнули на холодній осінній бруківці намети і виставили вимоги до влади. А влада, замість ужити заходів, сіпалася і звивалася, як черв’як на гачку.

Занадтий уперше спізнився на роботу. Вулиці закоркували щільні колони вузівців, петеушників і школярів - цуценята ейфорійно випробовували на старезних псах молоді ікла й пазурі. Занадтий з’явився на службу, коли в секретарки Віточки скипів чайник, і на чайну церемонію збіглося кілька функціонерів.

–  Квит, хлопці, - сказав збуджений Занадтий друзям, - з цими геронтами і старперами час зав’язувати. У них у голові - дрислі, а в кінцівках тремор. Якщо їх загнали у глухий кут пацани, то…

Старпери і геронти за зачиненими дверима вилизаних язиками прохачів кабінетів мовчали, бо не чули Занадтового зухвальства. Але вже за півгодини знали все до копійки. А за годину Занадтий з перспективного кадра зробився безпартійним безробітником з вовчим квитком у кишені. І у скрушну мить навіть подумав, а чи не змінити йому прізвище. На Зненацький.

Безробітньо лежачи на дні, як підводний човен у степах України, Занадтий пережив московську революцію дев’яностих, глипав здивовано на мітинґи й танки на екрані ТБ, дослухався реанімованої риторики громадянської війни і раптом зрозумів доленосне - на його очах творилася дрозофільська революція.

Процеси спресовані й сконцентровані. Не треба років й десятиріч, аби побачити все й зрозуміти, куди воно йде. Модерні засоби зв’язку, новітні надшвидкі комунікації зробили суспільні біфуркації наочними. Не чекай, поки доповзе пішки чи дочукикає кіньми новина. Все коїться на предметному склі мікроскопу: уважно розглядай, класифікуй, виявляй закономірності й матимеш відсепаровану від туману лукавих слів картину буття. А тоді бери ніж, виделку й серветку і культурно-ввічливо споживай не тобою приготовану, але тобою належно оцінену страву.

Всі класичні закономірності класичних суспільних заворушень відбувалися на його очах, як весілля мушок-дрозофіл: сьогодні зустрілися, завтра побралися, післязавтра дітей знайшли, за три дні поганяй до ями, - закінчився життєвий цикл. Від личинки до бездиханної хитинової оболонки. Занадтий наказував сам собі: диви’ - ось так сталася революція, ось ті, хто її зробив, ось ті, хто наслідували тих, хто її зробив, а ось і ті, хто скористався плодами того, що зробили ті, хто зробили революцію.

З теплою вдячністю до колишніх пильних партайгеноссе, якфі вичистили його з Великої хати Занадтий шкірою відчув: нове життя - надовго. На його, Занадтого, вік. Він почав й собі робити деякі висновки з побаченого. Бо не хотів навіки випасти в осад.

Дійові особи на революційному кону різними словами говорять приблизно однакові речі, тобто всі як один піклуються за народ. Певна річ, серед них є люди різні. Є справжні фанатики. Хоча у наш, сповнений суперпринадними спокусами час їх, майже не зосталося, бо фанатизм, за визначенням, живиться самою ідеєю, не прагне смачненького, а такі люди вивелися як клас. Є пристосуванці-циніки, яким будь-який барабан на шию, будь-якого кольору прапор у руки і швидше до каси. Є крадії і злодюги з маніакально завищеними апетитами. Є… власне, всі ми знаємо, якими ми є. Питання перше: чим впадає в око електорату постать з натовпу, як він вирізняє безликих хтосів одного від іншого?

Відповідь: брак чи надлишок оприлюдненої інформації.

Висновок: хочеш висунутися - пильнуй, не шкодуючи очей і вух, за інформацією про світ, а про інформацію щодо себе дбай сам.

На очах Занадтого історія грала дійство, чітко не визначене за жанром. Трагедія оберталася дурнуватою комедією якогось мухоїдського музично-драматичного, драма - фарсом з покійниками. Питання друге: хто режисер подій, на наївний погляд, буцім некерованих, стихійних? Хто формує у людности потрібну думку певним добором фактів?

Відповідь: передовсім телебачення, газети, папараці. А, хоч це дивно, не ті, хто їх купив. Бо всіх купити неможливо, - завжди знайдеться якийсь ще некуплений хтось у ще некупленому виданні і принесе свою баньочку на дьоготь. Хто зробив у Москві 90-х Жиріка, Хасбулатова, Руцкого, врешті - Єльцина? Вони. Світив вусами якийсь Руцкой на ТБ - карбувався і в свідомості електорату. Зник - чао, бамбіно. Знову засвітився злодійкуватим губернатором - постав з попелу. Був такий собі Хасбулатов у ящику цілодобово, от тобі й персоналізм. Зник - бай-бай, прищики! Висновок: для публічного політика всі жанри гарні, крім невидимки. Падай у річку, вилазь на танк, ковтай вогонь, відкусюй супротивникові вухо, позуй з Папою Римським і з римськими повіями, роздавай на площі слонів. Аби всі скидались як на пароль: той самий?!

Життя спростувало всі постулати Ульянова-Лєніна Ве І, крім одного, який спростувати не може ніхто, бо нехтувати ним нерозумно й нерозважливо. Питання: який це постулат?

Відповідь: вчитися, вчитися, вчитися! Висновок: вчись.

Видлубуй із свого та чужого досвіду смальтові дрібочки закономірностей, аби вірно їх укласти згодом у свою життєву мозаїку. Так потроху складався катехізис Занадтого, де відповідями на всі запитання були: фільтруй базар, світися, вчися.

Врешті прокинулася з муркітливого сну його доля, потягнулася пухнасто і глянула на свого пещеника. «Мій мазунчик, мій дуся - бомж?». М’який хвіст роздратовано смикнув по боках. На першому ж мітинґу, які десятками зароїлися в столиці, Занадтий увімкнув усе своє аленделонство і на ранок прокинувся знаменитим. Принаймні, засвіченим. Бо доля підігнала саме до цього майдану ПТС, тобто пересувну телевізійну студію. І мо* Занадтого «Що ж ми за одні!»** пішло в народ. Позаяк тоді бурунився час не відповідей, а запитань, ніхто не змикитив на зустрічне: «А ти хто такий?». * Від французького «слово», що означає гостре слівце. ** Задля справедливости ще раз оприлюднимо першого автора афоризму, що надихнув Занадтого. Кажуть, був такий історичний факт: Ніколай Перший завітав до церкви, побудованої коштом Івана Мазепи де, за каноном, славили засновника храму. Ніколай запитав священика: чи анафемствують тут того самого Мазепу, відлученого, як відомо, від церкви?
– Аякже!
– була відповідь.
– Одразу після многая лєта - «Что же ви за народ такой!» - у захваті вигукнув самодержець.