Але… Дозволу на оренду приміщення робітничої їдальні я вам не дам.

«В натурє, етот казьол добазаріцца. Скільки він хоче?», - подумав Душман.

Душман останнім часом дуже розвинувся, і всередині, і зовні. Цяцькована пальмами шовкова сорочка, бурякові штани з вилиском, золочені підбори і вузькі носаки індіанських мокасинів, крислатий ковбойський капелюх, доповнений жильоткою, робили його схожим на соліста циганського ансамблю пісні й танцю. Незмінними у тиховодського зайди залишилася хіба чорна жорстка кучма на голові, проте зараз вимита хеденшолдерсом і напахчена олдспейсом, а ще чорні пекучі чи азійські, чи циганські, втім, може й південнохохляцькі очі. Своїм прикидом Душман тішився. Вважав: людина повинна вбиратися за одним принципом, - як стоїть. Голодранець знай своє місце і не вийожуйся, кухвайка - твоя стеля. Заведеш собі пару котлет із зелених, нарубаєш «капусти», - тоді гуляй. Два дончики й да молоді, й обидва брунети! Душманова кухвайка залишилася у далекому совітському минулому, коли він, Душман, був ніхто, ніщо і звати його було ніяк. А зараз він став уповні бізнесмен і вбирався по-бізнесменському.

–  Послухай, Міша, у твоїй столовій, по жизні, нужду не справиш, заламаєт. А я з неї канфетку зроблю. За місяць.

Прикинь, да. Вона стоїть на трасі, в гайку. Я екскременти поубіраю, що од твоїх рабочих. Прикид кабаковий куплений уже, з Польщі їде. Цвєтуйочкі, білі столи, фонтан, блін, с золотими рибками, пальма у верейці, мангал для ішаків з тьолками. В натурє, Міш, не прикалуйся. У мене ніц нєма часу.

–  А куди я робітників подіну? Що мені за це у райкомі, чи пак, в адміністрації скажуть?

–  Нє понял. Твоїм рабочім не пофіґу, де іспражняться?

Переведи їх на посьолок, флаг їм у руки і барабан на шию. І ще, слухай сюди. Скоро у Терешка з райдержадміністрації ювілей. Я вам такой макдональдс видам, полний атас. Тобі за це адміністрація пам’ятник поставить. На коні з шаблєю і в шляпє с пєром.

–  Перо мені, Душманчику, в гепу вставлять, як я без інтересу для села тебе сюди пущу.

–  Ти що, по радіо чув, що без інтересу? Так то «Голос Америки», мабуть, говорив, а вони все брешуть. Диви сюди.

Душман неквапом поліз у темно-зелений, під крокодила, дипломат, запорпався в ньому, нарешті знайшов. Ручку: посередині у прозорому балончику плавала дівочка з гіпертрофованими персами, ледь прикритими бікіні. Душман повернув ручку догори пером-кулькою, з феї бікіні змило. Інтересна така штучка. Отак, раз-два, ти диви. Душман спостерігав за сільською головою. Міша розпустив ще нижче краватку, ковтнув слину, борлак здвигнувся вгору-вниз. Раздва, гола дівка одяглася, це Душман написав нею на папірці цифру, присунув ближче до голови сільради. Той байдуже подивився, одсунув назад Душманові. Душман поміркував, виправив щось у папірці. Чингачук мовчки підтягнув до себе його папери, помилувався написаним, раз-два, дівка роздяглася, намірився поставити резолюцію.

–  Треба вписати, як називатиметься твій ресторан.

–  Вписуй. «Расслабон», або державною мовою - «Розслабон». Душман, по жизні, закони поважає.

–  Ти що! Дах зірвало?! Біля контори, в центрі села. Під моїми вікнами. «Розслабон»?! Я думав, ти серйозна людина… Душманом ти був, Душманом і зостався. Назвав би, як усі, по-простому, «Алькор», «Альдебаран», «Аладдін». Чи по імені, якщо воно в тебе взагалі є. А то…

–  По імені? Добре, давай напишемо: «Роз Слабон». Пояснюю, така назва може зацікавити іностранних інвесторів.

Уявляєш, «Роз Слабон» - спільне прєдпріятіє общєствєнного пітанія села Тихі Води, Україна-Ізраїль. Почесний голова правління без права підпису Михаїл Чингачук. Я тобі за ідею, крім обіцяного, випишу преміальні. Штуку в гривнях, з першого прибутку.

–  Желіпало ти, Душмане.

–  Про штуку збрехав, - легко погодився Душман, - а півштуки матимеш.

–  Ет, жалю по кисілю!

Чингачук наклав резолюцію. Тоді тицьнув зім’ятого папірця з цифрами хабара у попільницю, чиркнув запальничкою. Обидва тямили правила бізнесової поведінки.

–  Тримай, твоя, - Душман простягнув ручку з цицькатою дівкою начальству.
– Це Джеральдін.

За скількись місяців по тому тиховодською вулицею зосереджено бігла собака. Українською собака мав бігти в чоловічому роді, але сказати «біг» на цю собачу молодицю з товстенькими боками і гребінцем набубнявілих уже смочків під черевом не примусить жодна граматика. Чорнява, з жовтуватими підпалинами і білими «шкарпетками» Жулька дуже поспішала, у неї був свій клопіт, і він потужно гнав до мети. Ґвалт, істерика, кінець світу - на вулицю вихопилася біла курка з плямою від зеленки на спині і голою, червоною, як у павіана, вилинялою гузкою. Про павіана Жулька не знала, але її сильне естетичне відчуття спонукало зверхньо обійти дурнувату курку, що репетувала на весь куток про невдячну бабу Федору, яка не дала, стара грипа, гарно погрестися на щойно висіяному городі. «З таким гузном і з таким голосом тра’ сидіти під сортиром і кричати «зайнято», - осудливо подумала Жулька, яка з деякого часу більше полюбляла, коли її називали Джульєтою.

«Яка ж вона Жулька, це ж красуня, - задивилася у вівторок на тому тижні на Жульку дачниця, яка забирала у баби Параски молоко, - такий вишуканий аристократичний писок, такі крислаті породні вуха. Справжня Джульєта». Спогад був з приємних, бо дачниця хлюпнула молока з своєї трилітрової банки в Жульчину люмінієву миску, і малі Рексовичі, що позгортувалися тугими солодкими п’ястучками всередині Жульки, досхочу нацмулилися молока, ще з правдивою жирністю. Баба Параска таку акцію не засудила, але й не схвалила, бо паші ще до ладу немає, Лиска доїться так собі, якраз ще й собаку молоком поїти. «Вона беременна, їй треба», - сказала добра хрещена і ще раз долила в спорожнілу миску з банки. Обважніла від молока Джульєта вдячно засміялася до дачниці - приязно зморщила носа, засвічуючи на разі дружні білі ікла і рохкаючи від повноти почуттів, потупцяла за пришабєтку*, де розляглася на купі торішньої соломи під ще прохолодним весняним сонцем.