Занадтий витягував з «жигуля» останні жили. Схаменувся, коли попереду завиднівся двоповерховий куб ДАІ перед в’їздом до міста. Стоп-контроль. «Що я роблю, ідіот, - Занадтий тремтячими руками зупинив машину перед шлагбаумом.
– Зараз старшина підійде ближче, побачить пом’яте крило, подряпину. І - трандець». До облитого холодним потом, сполотнілого, як мрець, Занадтого, ліниво сунув інспектор ДАІ. «Господи, поможи. Ну, чому я не знаю жодної молитви… Як там мама казала: «Отче наш, єжи єси… єси єжи… Вивчу, присягаюсь, вивчу до крапки. Боже, тільки поможи зараз, будь ласка. Далі я вже сам якось».

Міліціонер, здавалося, стояв на місці, хоча Занадтий ясно бачив, що ноги його рухалися, повільно ступали одна поперед другої - двиг, двиг. Занадтий вчепився в кермо так, що висмикни його зараз якась сила з сидіння, вирвала б разом з колонкою. Старшина зробив нетерплячий жест жезлом. Занадтий не зрозумів, заважав тонкий писк крові у вухах.

Старшина повернувся до Занадтого вже роздратовано, і той на разі зрозумів, що це його. Відпускають. На волю. Додому. А там він заховається в нору, замете слід. Хто був на трасі? Нікого, самі паркани. Ні, чорний вухатий собака. Ось він проявився перед очима, як на знімку «Полароїда»: чорний з жовтими плямами, вуха, як гвинт у гелікоптера. Пес вихопився з провулку на трасу, якраз під колеса. Занадтий знову наче почув скрегіт своїх гальм, відчув окріп крові в голові, здригнувся від сильного глухого удару в крило, вз-зз, вз-з-з, джиґ, бум, бап…

Трапилося те, чого не могло трапитися ніколи, ні за яких обставин, не повинно трапитися. Бо він, Занадтий Володька, гарний хлопець і нікому нічого поганого не зробив. Він подумки знову обернувся назад. На порожньому шосе знову трюхикав чорний собака з товстеньким черевом і гребінцем набубнявілих смочків під ним. А під бровкою, де автобусна зупинка і цей ідіотський «Розслабон», лежав… Занадтий на мить заплющив очі, а тоді вдавив ногу в педаль газу мало не по коліно і - др###ала. Шосе не бачив. На лобовому склі, просто перед носом, затуляючи овид, неначе лежала його жертва - опецькуватий гладун з буряковим обличчям. Голова його від зіткнення з автом луснула. А звідти…

Занадтий гнав так, наче хотів взяти штурвал на себе і злетіти над цим виклятим селом, над цим тричі клятим шосе, аби безталанний опецьок там, унизу, в якого луснула голова, мов кавун, а з неї лізло таке… аби цей банькач меншав і меншав, мізернішав, ставав мінімальним, манюнім, мацюцьким і врешті зник зовсім, буцім ніколи не існував й не перетинався з Занадтим шляхами.

Знайшов себе у ванній. Як вимчав додому і опинився тут - не згадати. На автопілоті відчинив двері, кинув теку, налив горілки, випив. Одну за одною три чарки. Надзюрив повну ванну води і занурився. Горілка, як краплина на розпечену плиту, капнула, пшикнула без наслідків. Міг би усушити зараз пляшку, не помітив би. Добре, Лідки немає. Ця льоха геть не годна стримуватися, - емоції на поверхні: покажи палець - сміятиметься, хоч одливай, лякається так, аж впускає з рук тарілки, мов у кіні, сердиться - чутно на Бесарабці, дивиться серіали - з гармати стріляй. Замолоду йому це навіть подобалося. З віком почало дратувати. До сказу.

Двічі прибив її, не тямлячи себе. Лідка залишилася страшенно задоволеною, бо вважала, що отак набрала очки проти Занадтого.

«Готовий обід, поспішайте до столу, смак кожної страви ля-ля «Кока-кола», - раптом проспівало в голові. «Зомбування, - вигулькнуло слово, - треба його десь вжити. Всі ці тампакси й памперси на телебаченні є справжнім зомбуванням. Навіть у мене повна голова пармалату і прокладок, а я ж дивлюся тільки новини…». Занадтий побачив себе із зворотньої точки. Ось він лежить у нікельовано-кахляній ванні, втопився у пахучій піні над зеленою шампуньованою гарячою водою і йому в голові прокладки з крильцями, що дарують кожній жінці сухість та комфорт у критичні дні. А щось трапилося? Прошу пана. Одинадцята ранку. Неділя. Я зараз вилізу. Гладенько поголюся. З кремом «Арко» гарне гоління, таке м’яке, таке зручне… Вип’ю кави. Шкода, кинув курити. І сяду дописувати статтю. Як там придумалося в Тихих Водах?…

Занадтий випростався, побачив себе у великому дзеркалі, вмонтованому Лідкою в стіну, бо видивилась таке в телевізорі і знайшла дуже еротичним. На свої він виглядав, мало сказати пристойно, - просто перша кляса. Ставний, справний, зграбний хлоп, не обтяжений черевами-клубами, з рудими заростями на дужих плечах і грудях, з довгими м’язистими ногами під круглою, ловко підскоченою сідницею. Не Ван-Дам, - нарошно не качався, а колись замолоду повеслував на Дніпрі. І голова ще витримувала будь-який прискіпливий погляд: високочола, не надмірно облізла. Обличчя з тих, що подобаються жінкам: з мужнім підборіддям, уважними зосередженими сірими очима, які ставали котячозеленими, коли дратувався, з гарно зліпленим, трохи завеликим носом, дбайливими рудуватими вусами… «Вуса - це прикмета, треба поголити, а шкода», - думка чомусь була не алярмною, а меланхолійною. Дзвінок телефону, слухавку якого завжди брав у ванну, повернув до реальності.

–  Старий, це ти?
– запитав Люмбаґо.
– Погано. Я оце почув про ДТП на Собачому хуторі. Подумав, якщо тебе немає вдома, значить, у баби Семклити, як планував, і тоді все гаразд. А ти - он де…

–  Це - серйозно?

–  Більш ніж.

–  Можеш приїхати до мене?

–  Не панікуй. Я володію питанням. Зустрінемось на ювілеї. Де авто?

«От вишкребок гребаний, я ж покинув його перед будинком», - ошпарило Занадтого. Він кинув телефон, вистрибнув з ванни, напнув халата і, хлюпаючи піною на підлогу, рвонув до дверей. Хвалити Бога, в ліфті нікого. Порожньо і у сенаторському вестибулі. Два змопівці байдужо стоять на вхідних дверях, гріються на сонечку. Досі це тішило Занадтого. Другий рік, як перебралися в будинок у Царському селі, а ще не міг збайдужіти до охорони, до охайності на сходах, до квітів у нічиїх коридорах на нічиїх вікнах, до непописаних матюками стін і до відсутности смердючих калюж біля сміттєпроводів.

Зараз ці камуфляжники Занадтому ні до чого. Дурилюдок довбаний, у халаті вибіг. Щоб вони в міліції краще згадали, як його вигляд їх вразив. Занадтий хутко крутнувся назад.

Вдихнув-видихнув, опанувався. Вдягнув просто на голе тіло штани, куртку, всунув босі ноги в кросівки. Повз хлопців пройшов спокійно, посвистуючи. «З кремом «Арко» фьюфью-фью…».

–  Привіт охоронцям мирних кордонів!
– будь, як завжди, без вражаючих деталей.

Добре, що вранці чергувала інша зміна, нічна. Опитуватимуть вранішню зміну, і ці покажуть, що Занадтий вийшов з дому у неділю, десь об одинадцятій. Неквапом підійшов до «жигулів». Слід від зіткнення, хух! був з протилежного від змопівців боку, сів за кермо. «Як же його, дідча мати, розвернутися, щоб не світити подряпиною?» - якийсь дундук затулив своїм BMW потрібний прохідняк.