Довгенько мовчало співоче товариство.

–  Мабуть, не втнемо, - скрушно похитала головою Сашка.

–  Видать, стройова…

Сестри прокинулися вдосвіта. Поснідали, хто як звик.

Тіна двома філіжанками подвійної кави без цукру, але з сиґаретою, а Нінон двома бутербродами за своєю рецептурою: щедро наквецяний маслом навпіл розрізаний батон, вимощений ковбасою, сиром, салатом, залишками рибних консервів.

Від своєї перестарілої іномарки Нінон хтиво припала поглядом до Василининого авта. Джип утаємничено тьмянів тонованими вікнами і уособлював надихаючу максиму великого Мао: десять років самовідданої праці - десять тисяч років щасливого життя. І так, і сяк помаркетинґувавши, Нінон дійшла невтішного висновку: бізнес з Василиною малорентабельний. Як мінімум. Затрати зусиль вочевидь виявляться вищими за ефективність. На такий ризик можуть піти не багаті, а дуже багаті. Котрі дозволяють собі забаганки для багатіїв. От женихи років до двадцяти - товар ліквідний. Гарчать мотоциклами по всьому селу - ні роботи, ні перспектив. Щоправда, поробилися російськомовними, але ж десять мільйонів зелених… Кого хоч мови навчать.

У загаданих Василиною вікових параметрах Нінон відшукала п’ятьох конкурсантів ще або вже нежонатих. П’ять по п’ятдесят рівняється двісті п’ятдесят. Таки гроші. А чи не взяти з кожного претендента за внесення до списку гривень так по двадцять? Тоді очікуваний прибуток якраз потягне на три американські Бенджаміни Франкліни. Арифметичні дії з додавання і множення, як завжди, поліпшили настрій. І Нінон поїхала за адресами, аби розпочати попередню експертну оцінку.

Василині зазвичай солодко спалося, надто наснився Роман Коханець. У білих концертних широких штанях зі шлярками і брилі, грає на сопілці. Прокинулася пізненько, замріяно відшукала кухню - засмажити собі тост, вичавити апельсинового соку та зварити кави. Зайшла Федоська.

–  Я тобі налиснички напекла. Сметанка свіжа.

–  А як ви проводите радіаційний контроль?

–  Сідай, дитино, бо вихолоне.

Василина повагалася, ковтнула піґулку радіопротектора і відважно сіла до столу. А поснідавши, подалася на Великий Луг. За Сашчиною хатою вийшла на ковбаньку, - цятку в зелені трави, побічний плід колишніх меліоративних робіт.

Ризикувати, то до кінця - звабила її ця зворушлива купіль.

Василина хутко роздяглася, увійшла не без страху у темну свіжу воду без кахляних басейнових берегів. Плаваючи білою рибиною в ставку, забачила над травою дві жіночі постаті, закутані до брів хустками.

–  Що ви тут шукаєте?
– гукнула.

–  Безсмертник, - охоче відгукнулася одна з жінок.
– Од печінки.

На прохання Василини докладно, кількокрот продиктували, де брати, як сушити, як молоти, як запарювати, як настоювати, як одціжувати, як зберігати, як, коли й скільки вживати.
– І допомагає?
– запитала рибка Василина.

–  А дідько його знає.

Біля хати Семклити Василина припарканилася. Роман стрепенувся, забачивши, яку гостю вела через двір баба Сенька. Доки Василина не починала розмову з Романом, вочевидь не бажаючи мати свідків, баба мучилася на порозі: і не личить стовбичити, і кортить оволодіти ексклюзивом, поза сумнівом, сенсаційним. Вроджена вихованість і шляхетність перемогли, - Семклита причинила за собою двері з того боку, але не надто щільно. Проте Роман з Василиною перемовлялися стиха, лиш засміялися дуетом голосніше. А до того ж, як зауважив Стендаль, Господь нічому не дозволяє тривати довго. Візита канадійки не стала вийнятком з мудрого спостереження.

–  Пане Романе, маємо залагодити справу до від’їзду, - сказала на прощання Василина.

Якби Семклита цікавилася книгочитанням, могла б натрапити в Романовій бібліотеці на «Правила свътской жизні и этикета» (С.-Петербургъ, 1889 г.): «Если кто-нибудь прилично и почтительно представляется вам во время путешествия, то нужно принять его учтиво, безъ принужденія и съ соблюденіемъ собственнаго достоинства. Впрочемъ, знакомства, завязывающіеся подобнымъ образомъ, должны оканчиваться тамъ, гдъ начались, такъ какъ случайно завязавшийся разговоръ съ мущиной или дамой, на пароходъ или в вагонъ желъзной дороги не даетъ еще права ни той, ни другой сторонъ считать себя знакомыми на будущее время». Та навряд, чи ця догма заспокоїла б бабу Сеньку. Палаючи цікавістю, вона вимкнула газ під недовареним холодцем і війнула по-молодому до Сашки.

Не одна вона туди поспішала. Гуркнув повз неї на мотоциклі Володька Кучеренко, не космонавт. Пішки випередив Василь Юхимів, званий Рашпилем. На одному велосипеді вдвох - брати Понизьки Іван та Хведір за прозвиськами Писькоха й Плосконог. «Завізно», - подумала баба. Грюкнула ще одна хвіртка попереду. Кетька Жук, по-сільському Борман привітав велосипедний тандем правицею догори:

–  Хай літра!

–  Хай закуска!
– відповів Хведько Плосконог, якого за справедливість прозвиська не взяли свого часу до війська.

У спільному дворі - Сашчиному й Федосьчиному - за вкопаним у землю столом сиділа Нінон перед покресленим на кшталт відомості папірцем.

–  Всі принесли?
– запитала офіційно.

На обійстя зайшло ще четверо.

–  А ти чого притирився?
– підняла очі Нінон на Юрка Муштру, чорнявого, вилицюватого, з очима-щілинками серед пласких монгольських щік, бо його маму його батько привіз з Байкалу, з ракетних військ.
– Сказано, потрібний українець.

–  Я гражданін, як і ці, маю право, - Юрко лишився незворушним.
– А як наш суд не поможе, в Гааґу подам. І двадцятка у мене, як у всіх. Записуй. Ще побачимо, хто тут українець.

Сашка і Федоська на заскленій веранді обрізали у цибулісаджанки чубчики. Те, про що вони гомоніли, реферативно можна викласти так:

Федоська: Честность, взаимное влеченіе другъ к другу и достаточная доза благоразумія съ той и другой стороны, вотъ основныя условия для жениха и невъсты при выборъ другъ друга.

Сашка: Не скажите, графиня, дъло родителей быть на стражъ интересовъ своихъ детей. Матеріальное благосостояніе и прочие второстепенные условія не замедлятъ явиться тамъ, гдъ отецъ и мать стараются упрочить въ будущемъ счастье своихъ детей.