ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Складало крила дерево у сніг…»

Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку, Хоч поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря — й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка. Тремтіли тіні, ніби наші — ті — Залежали від дотику до тіла. І золотіли інші — золоті, — Яким зима довищенту зотліла.

«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»

Банкрутство осені, і золото — ніщо. І небо знов лихе, як звіра око. Позлітка й черінь листя. Світ пішов Ловити птицю істини. Глибоко, Де в небі тільки душі літунів, Пророцтво буде справджено несміло. І сніг впаде, як тисячі снігів, Та цей, останній, — безконечно біло.

«Кора сосни ховає запах хвої…»

Кора сосни ховає запах хвої Між жил і снів. З тобою ми не абсолютно двоє, Лише напів.

«Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті…»

Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами. А знаки — це трави; сухі чи в покосах забуті, Вони залишаються сущими під небесами. Спочатку були під снігами — в своєму началі, У зернах іще непророслих, у кореневищах. Високі стояли замети, премногі печалі Зникали в слідах. А ціна непочутих — найвища.

«Вервицю нам мовлено з дна…»

Вервицю нам мовлено з дна, З каменів русла. Чорний, як птах, потом пропах, Кровця загусла. Землі і дні нині одні, Нам воно — раєм. Суджене й ні — у Йордані. Не дочекаєм. Тільки тебе, ані мене Час не врятує. Крига мине, хвиля не втне І не вцілує. Всюди клади в душу води — Й царство небесне… Тихо моли Бога, коли Кожен воскресне…

«Незримий, як зозулина провина…»

Незримий, як зозулина провина, Іде годинник — швидше, аніж час. Минає ніч, як світу половина, І тінню проминає нас крізь нас. А той, що вічно відчиняє двері, Предивний птах з незапахом землі, Зненацька проступає на папері Зі струпами на кожному крилі.

«Очі воском печуть свічі…»

Очі воском печуть свічі: Ми у хату прийшли з морозу. Колядою тремтить вночі Довга вервичка верболозу. І стоїть на столі кутя — Знаком радості цього дому. І рождається в світ Дитя, Щоби нас іскупити в ньому.

«Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва…»

Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва, Прикмети якого такі ж достеменні, як люди, Що разом приходять у церкву сказати слова Молитви у вечір тривоги, надії і чуда. А жінка в яскині увічі побачить мороз І блискавку зірки в обернених вимірах літа — Й здригнеться від теплого болю, бо їй почалось Народження сина, неначе сотворения світу.

«Ген далеко ввімкнулась зірка…»

Ген далеко ввімкнулась зірка. Десь завив серед світу пес. У будинків скляних пробірках — Несусвітня печаль небес. Ти цей простір іще не дихав: Понад містом — імла густа. Намагаюся — дуже тихо — Шепотіти тобі листа. Про неснів забуття ранкове. Про спечалені небеса. Про холодну росу любові, Що подекуди не роса.

«Чи зрозумієш, чи приймеш покору…»

Чи зрозумієш, ми приймеш покору Любити тільки серцем і очима? Це як у вікна зазирати з двору, Коли не знаєш, чи тобі відчинять. У такт тривогам справжнім і не дуже Ридати буду тишею пустою. А ти байдужий. Ти такий байдужий, Як в січні — чорне ріща сухостою.

«Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву…»