ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Не осягну тебе і не відкрию…»

Не осягну тебе і не відкрию Нічого з привідкритого мені. Лиш по-відьмацьки поцілую в шию — І стану вовком. Гори кам'яні Сховають душу, вирвану із плоті, За те, що крила ангелам спалю… В скорботі неба і в землі скорботі Тебе врятую, бо тебе люблю… Усе — тобі, збережене нізвідки, — Стріла і дзвін тонкої тятиви… З глибоких шрамів проступають свідки… Ти ж не полюй на вовка, не лови… Бо що тобі до мене, до отрути, Яку схотіла випити до дна? Ми знову разом, але вже не люди — Відьмак з глухої тіні вирина…

«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»

Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду — Собака, що тілом намацує грубий поріг. І чорна зоря — мов священна остання розрада — Лягає очима на дрібно розстелений сніг Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути. Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем. А далі я сплю — і жагою розтерзані груди Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице — Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, — Незміряний простір моїх катастроф і утіх. Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу. І гніздечка пташині при водах живих — островами. Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, — Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись. Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими. Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись, Довго спалює небо, туман витискаючи з диму. Контур дерева — чорна на небо накладена мапа, А при ньому западини — квіти і звірі-примари… Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав, Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.

«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»

Я в ній кажан, в цій ночі двійників. Прелюдія польоту межи люди, Коли усе поділено напів: Сади, сонцестояння і застуди. Щоб мати крила плакати за всіх — Я довгий дощ, порізаний на пасма. І кожним з них я відчуваю сміх — Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.

«Витаю над безоднею, сповита…»

Витаю над безоднею, сповита Молитвою, безжальною, як мова. Одна із бджіл в сонцестоянні літа Така ж, як я, — покірна і раптова. Не пити із джерел, яких немає, І не приймати хліба без любові… Моя душа до Господа вертає, Поза причастям наковтавшись крові.

«Полювання за власним криком…»

Полювання за власним криком. Тліють нетлі в очах свічад. За вузеньким тюремним віком Соломонова жде печать. Воскресіння моє велике, Замовляння на кров і віск. За вузеньким тюремним віком — Слід на небі холодних сліз. …А на страті або по страті (Шлях із нетрищ катівень душ) Я примушу себе спитати: Чий я голос? Куди я йду?

«Мене лиш чутно. Кольору нема…»

Мене лиш чутно. Кольору нема. Пороги слів увібгано у груди. Стою, безжально-зимна, як тюрма. Межа аскези — ліки від застуди. Не вір мені. Тихенько відпусти. Віддай усе, що мав би пригадати. Всю вічну душу найдорожчий — ти. Ціною небуття. Ціною страти.

«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»

Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу. Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне. Марнотність терпіння виводить нас ген за межу. Де тільки метелики, пави, й оголені фавни. А отже, не май порятунку у цій суєті. Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою. І хмари у небі нагадують лики святі, Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.

«Я не про те. Ми тільки листя…»

Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі. Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном. Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався. Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном… І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї. Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні. І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв… Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста? Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти. І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста. Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.