З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку — дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…

Він заговорив, дивлячись у примружені блакитні очі філософа, і з кожним його словом очі ці звужувалися чимраз більше. Нарешті його співрозмовник зробив спробу піти, не кинувши й слова, тоді Влад двома руками вхопився за комір чистої вельветової сорочки, ривком притяг обличчя філософа до свого лиця і зашипів, дивлячись у щілинки-очі.

«Ось із цієї морди, пане спокуснику, я легко зроблю кривавий млинець на очах у всіх студентів, просто в аудиторії…»

Філософ не дослухав, смикнувся, із тріском обриваючи комір, і крикнув дружині, щоб викликала поліцію. Влад підставив ногу, не даючи грюкнути дверима, з дальньої кімнати визирнули дві дівчинки, років восьми і дванадцяти, та злякано вчепились одна в одну.

— Облиште її, — сказав Влад філософові. — Бо буде гірше.

У коридорі знову з’явилася огрядна пані в махровому халаті. Зупинилася, уважно вдивляючись у Владове обличчя, обернулася до важко дихаючого, у рваній сорочці чоловіка:

— То викликати поліцію?

У її похмурому погляді й не менш похмурому голосі було щось, що змусило філософа цілком утратити самовладання. Він почав лаятися, кричати, тоді верещати, і тільки по тому Влад пішов.

Так, він пішов. А на іспиті філософ навіть не зиркнув у його бік, уліпив трійку. Ганна, найкраща студентка і відмінниця, одержала «чотири». Замість двох шматочків масла в очах філософа плавав тепер лід. Щоб замести сліди, він не поставив цього разу жодної «п’ятірки», чим викликав загальне обурення і легку бучу в деканаті.

«Це чотири, це все-таки не п’ять», — докірливо кинув у Владовій пам’яті дуже знайомий голос.

Ганна мало не плакала від образи і несправедливості. Філософа піддано було загальному мовчазному остракізмові, а Влад спробував іще раз з ним зустрітися — у підворітті, — але хитрий франт був дуже обережний.

«…Не бійся. Якщо тебе скривдить хтось — я побачу, і більше він до тебе не полізе.

І не намагайся мене вирахувати. Найімовірніше, тобі це не вдасться. Давай грати в цю гру — начебто мене немає. Начебто я — скрізь…»

Влад прокинувся о сьомій ранку від гострого відчуття, ніби він знову в потязі. Начебто він спить, не роздягнувшись, у купе для провідників, а хтось із пасажирів гатить у двері й голосно скаржиться на холод у вагоні.

Він цілісінький рік проїздив провідником на різних напрямках, з різними напарниками, а іноді й сам-один. Потяг — це завжди люди, і завжди нові, от лишень із напарниками іноді виникали проблеми, адже потяг — це ще й дуже тісно…

За цей рік його внутрішній лічильник відкалібрувався майже до досконалості. Влад точно відчував, скільки доторків, скільки розмов за пляшкою горілки, скільки годин мовчазної присутності потрібно буде, аби, розлучившись із ним, та чи інша людина відчула дискомфорт. І завжди змінював напарників раніш ніж ті встигали по-справжньому прив'язатися. Так, його не любили, вважали гордяком і зрадником, але ж він і працював завжди на таких непрестижних напрямках і в таких поганючих потягах, куди пристойного провідника й медом не заманиш…

У кімнаті дійсно було холодно. Звичайно, не як узимку у вагоні, де скінчилося вугілля, але все-таки Влад змерз.

Включив обігрівач. Натягнув светр поверх халата. Пішов на кухню, зварив собі кави, час було б уже зігрітися — але його досі лихоманило.

Застуда? Чи втома після поїздки, недосипання?

Він увімкнув комп’ютер, посадив Гран-Грема ліворуч від клавіатури, переглянув написане вчора ввечері. «Ти обманюєш, — сказала Дея. — Я не вірю тобі. Хіба можна вірити тролеві? — Але я тільки наполовину троль, — чесно відповів Гран-Грем. — Кажуть, що мій татусь був людиною. Або навіть ельфом. Ти ж бачиш мої руки, та й п’яти в мене цілком людські… — Я не бачу твоєї душі, — сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»

Влад зітхнув. Переправив «відповів» на «зізнався», а потім повернув усе, як було. Голова була наче ватяна, либонь, поїздка і всі пов’язані з нею події не пішли на користь його творчим здібностям.

Чи він таки занедужав? Ця м’яка слабкість… Бажання влягтися на ліжко і так лежати до вечора, не підводячи голови…

Розплата. Слідом за радісним станом завжди приходить депресія. Проходили. Переживемо.

«…сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»

У кімнаті, здається, нічим дихати. Влад розчинив кватирку — відразу ж зробилося холодно; він одягся, накинув каптур, вийшов на ґанок. Якщо робота не йде — саме час розчистити сніг на подвір’ї.

Сонця не було. Низьке небо, здавалося, ось-ось налипне на вуха. Орудуючи фанерною лопатою, Влад згадував, як Ганна намагалася вирахувати автора цих самих листів. Як вона чергувала на сходах, прагнучи побачити «листоношу». Як зиркала на однокурсників, як ставила безневинні на перший погляд запитання — і жадібно спостерігала за реакцією. Як просила конспекти то в одного, то в іншого — щоб вирахувати почерк. Якось навіть підстерегла Влада на сходах і попросила конспект і в нього, причому мотивація її інтересу була цілковитою нісенітницею.