Шрифт:
— Я хочу подивитися на столицю… — засоромлено пробелькотів він. — До іспитів у Старгороді ще є час…
— Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…
Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:
— То ти згодна?!
— Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…
— Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!
Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.
— Ти справді в усе це віриш, — задумливо кинула мама.
Потяг уже підходив до станції.
Будинок інституту скидався на дім із примарами — високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів — вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся — бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.
Інститут перебував в осаді дивної, екзотичної вдачі молоді. Від дівок темніло в очах — блондинки, брюнетки, товсті й тонкі, вродливі та відверто потворні, а на додачу до них цілий виводок «сірих мишей», теж палко бажаючих стати артистками. Хлопців зібралося менше, але всі вони балакали так гучно й голоси мали настільки лункі, що хоч вуха затикай. Розбрівшись по кутках, абітурієнти галайкали неприродними голосами, повискували, реготали, надсадно ридали, бурмотіли, падали, гавкали, ричали, мугикали під ненастроєну гітару — загалом, проробляли все, аби здивований Влад сприйняв їх за божевільних.
Якось у напівтемному коридорі на нього налетіло бліде дівчисько з закоченими на лоба очима. Губи юнки безперервно ворушилися, і Влад злякався.
— Королівська кров — не така, щоб нею поливати городи, — виразно промовило дівчисько. Вона подивилася на Влада пильно-пильно, насупилася:
— Ти хто такий, аби зухвало… порушити супокій мій?
Влад почав потроху задкувати. На щастя, дівча вже забуло про нього — брело собі далі, змахуючи рукою, повторюючи з істеричним смішком:
— Ах, хто він такий… Обезголовить! Обезголовить! Обезголовить!
«Не може бути, щоб вона не вступила», — з марновірним жахом подумав Влад.
Агнія відразу влилася в загальне божевілля, і навіть організувала «етюд» — тобто німу сценку — «Вокзал». Вона і Влада кликала до себе, але той відмовився: йому було ніяково брати участь у таких дурницях. Сказано ж бо — на першому іспиті треба прочитати вірш і байку, а у школі він учився добре, дещо з курсу літератури таки пригадає…
Очікуючи своєї черги, слухаючи вигуки і завивання, що долинали з-за високих фарбованих дверей, Влад вирішив про себе: коли йому відразу ж поставлять двійку — він радше зрадіє, ніж засмутиться. Усе ж він дав маху, приїхавши слідом за Агнією до театрального. Ліпше б хімію учив на пляжі…
Його викликали.
У великій пустельній аудиторії був стіл, за ним, наче середньовічна інквізиція, сиділи втомлені чоловіки і жінки — багато хто з них уже перетнув півсторічну межу, а то й більше. Владу стало шкода цих літніх людей: в аудиторії духота, вервечці абітурієнтів не видно кінця-краю, а вони сидять собі і сидять, слухають і слухають усі ці вигуки та стогони, і це посеред літа, за чудової погоди, коли саме час везти онуків на дачу…
— Що ви нам почитаєте? — запитала повна, наче місяць, екзаменаторка.
— Щось коротке, аби не надто вас утомити, — щиросердо зазначив Влад.
Екзаменатори перезирнулися.
Дівчаток мали прослуховувати пізніше. Агнія, вкрившись червонястими плямами, блукала коридором, бурмочучи, здіймаючи руки і раз по раз налітала на інших абітурієнток, котрі так само бурмотіли щось, цілковито занурившись у себе.
Владу захотілося підійти до неї. Просто сказати, що комісія зовсім не страшна — звичайні втомлені дядьки і тітки, навіть доброзичливі — он як ласкаво з Владом розмовляли… Він уже й крок ступив — але раптом зупинися від неусвідомленої, наполовину втопленої в підсвідомості думки.
Вони їхали в одному купе, стояли поруч біля вікна, тепер вони спілкуються щодня, розмовляють. Дуже скоро їм судилося розлучитися (Влад, на відміну від решти абітури, добре розуміє: шлях його лежить у Старгород, на вступні до медінституту). А хтозна, у що виллється для Агнії ще одна розмова з Владом… Скільки їх повинно бути, цих розмов, аби Агнія на своїй шкірі відчула фатальність випадкового знайомства? Навіть якщо це буде легке нездужання. Під час іспитів — украй недоречно…
І, подумавши так, Влад не підійшов до Агнії. Незручними слизькими сходами спустився в облицьований мармуром підвал, випив газованої води зі старого гуркітливого, як трактор, автомата. Усе-таки погано, якщо йому вліплять двійку відразу ж. Доведеться забирати документи і їхати в Старгород. З іншого боку, якщо поставлять трійку — доведеться вигадувати цей дурний «етюд»… «Уяви, що ти відкриваєш банку кільок в томаті, а там — жива змія…»