Замаячіло в далечині гей ватров широко розложеною. Було то ему, що женчикам в жаркім літі вітрець холо­дненький. Вдивився в ню цілою душею, а радість в его ду­ші калиною зацвіла, і втихомирився дух его, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли би ясне лице своей Олени взрів... Затріщало корчами по сухім ломачю, та й го переймило - скаменів - заголосило:

Прожив, бо спізнав Данилка, що го у дворі видів, - що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіця­нку пана бути на весілю к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи его, а зрадувався більше, скоро вчув: “Одна нам дорога!” Стис го за руку, і побратались, і разом вдвійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підойшли на місце. Семенко, взрівши із-за дуба кі­льканайцять бородачів при широко розложенім вогні, наганув си дванайцять розбійників в казці, що вісільця відрізали і пекли на рожні; налякся, спинився, ані кроком наперед,і мав ся вертати.

– Не страхайся, - промовив Данилко, - не такий дідько страшний, як го малюють. Приступи, тадже ти христянин - не враг, не бісурман, лише бідний селянин...

– Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, - озвалося кі­лька грубих голосів.
– Несе він нам щось потішного; для не­го нема ні воріт, ні залізних дверей!..

І доскочили в сторону, відкіль голос йшов. Привели обох, згорнулися к Данилкові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку; бо Данилко ніколи надармо не труди­вся, а радуючимся тамтим, около Данилка, і попиваючим могорич - на будучу добру справу. Семенко сумував, при­смотруваючись тотим дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топірцям, стримлячим довкола курища, то барильці з горівкою. Однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не явиться яка стара стежка втечи і спастися. Але наганув си его побратим Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:

– Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй - зрадуєшся нині, а з тобою много твоїх сусід. Пий на поги­бель врагам - так чинимо всі, так чинить і наш ватажко. От бач, і він іде! Пий - а втішиться тобою.

Але Семенові не до солі було, взрівши его, - і мало що кух­ля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною Чорногорою, барки его - у Бескидах камінь; дуб - его правиця; брови его - як дві чорні хмари; а очі его - з-під тих хмар дві мовні; а борода его - ніч темна, осіння; а голос его - грім серед літа; а ступив ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.

– Мов, як-єсь ся справив?

– Відомо, думка українська і стіну переб'є, - озвався Дани­лко.
– Бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв та за­співав.

Заспівав-єм ему відому пісоньку о татарах, кінчивши святим Николаем; а заспівав-єм ему до серця, - і полюбив м'я вельми. Побратали-смо ся, і завів м'я [до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим - і просили пана на весіля; обіцявся, лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй голові. “Не вдась, вражий сину!” - думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми.

Проходжали-смо ся по обійстю замковім - старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тим часом при­дивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.

– Там-туда, - казав старий, - наш Степанко не раз бігав на вечерниці, а вертав, як кури другим опадом запіли.

– Ваш пан, - мовлю до него, - вибираєся на весілє?

– Правда, до Семена. Казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має... він часами дуріє. А може... може лише погуляти... Не жаль-бо то і погуляти на такім весілечку: дівчат - як звізд на не­бі, а всі красні. А найкраща Олена - сама молода, - як сам мовляв: лице в неї - як соненько ранком, а очі - як зірнички перед досвітом, голосочок - як дзвіночок, а ноги - вітрець легонький, а руки - сніжок біленький, а сама - як... як гарная ланя...
– Ту старому язик по кутках бігав; закукурічився і здавався молодніти...

– Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати, - озвався сильний ватажко.
– На коні!.. Ванько, з шестома - у замок! Забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весіля - потанцюєм з грабителями, вражими синами!

Розбіглися вітром по байраках за кіньми. Огонь погас, грань меркотіла - курище ся лишило. Втихомирилося.

загриміло в далечині. А голос дубровами високими роз­лягався верхами та й заблудив гомоном в чорних без-вістях; лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов ти­хо, і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очами - допали лазу край чорного ліса.