ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів…»

Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів, Рожевіло в повітрі сонце — ішло до ночі… І кохання моє вигризало сльозами очі. Й бракувало повітря, як часом бракує слів. Що сказати тобі? Чи повіриш мені тепер? Ця відсутність рослин — як відсутність імен в людини. Я брела навмання. І у храмах моїх химер Трепетали птахи, бо Творцю бракувало глини.

«Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну…»

Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну. Се вість невловима, як тінь серед листя, що кане. То Ноєва ніч. Незглибиму її крутизну Спокутує берег землі або світу, мій Каїне. І стукає серце, мов човник, спіткнувшись об міль. І знову, і знову — далеко мовчати і жити. Безвихідь у морі. І хвиля по хвилі, і біль. Любити — щоб вмерти? Чи вмерти, щоб далі любити?

«Умираючи, схочу для себе прозорої тиші…»

Умираючи, схочу для себе прозорої тиші, Щоби осінь стояла, прилігши зелене грудьми, Щоб печаль достигання ставала прозоріша і гостріша, Наперед осягаючи холод і скупість зими. Схочу жовтого листя — всіх барв, півтонів і відтінків, Щоб у головах мати його шарудіня крихке. Бо душа стане тонша найтоншої павутинки, Що летить із самотнім пілотом в останнє піке. І тоді я сховаюся тихо, як дівчинка плаче, їй минається біль, прочування його й голоси. Аби тільки у небі не сонце, а м'ячик дитячий, Він зіскочить із неба, ти просто його попроси.

«Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні…»

Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні, Тільки сенс листопаду — як наслідок довгого посту. Мов померлий — у смерті, в любові зізнайся мені, Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто. Бузувірить душа, бо її несусвітня межа — Льодостав сокровенного — Божою карою висне. Я не неуникненна, я не майже насправді чужа, Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне. Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом. Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини, І осущує стебла своїм не добром і не злом, А відсутністю права шукати для них середини.

«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»

Звільни мою душу від каменя мого плачу, Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй. Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу, Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати. Це наче надія, яку ти для мене беріг, — Мов щойно з потопу, із Божого того веління. Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на поріг Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.

«Моя молитва, мов коса до пояса…»

Моя молитва, мов коса до пояса, Розплетена і вмочена в росу. Ще надто рано, ще не маю голосу, Ще, наче сонце, на плечах несу Тяжку, як вічність, золотисту голову, І надить сон мене на манівці… Сльоза ув оці закипає оловом — І застигає каменем в руці…

«Закаменію. Це не любов — цемент…»

Закаменію. Це не любов — цемент. Сік мезозою буде мені ячати. І розірветься сон, і прокинусь вщент — Біла й невинна, ніби душа зайчати. Буду тремтіти сіро. Згризу стебло Зимних твоїх обіймів, яких немає. І усвідомлю нас як добро і зло. Це не любов, а камінь. І вже світає…

«Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..»

Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав! Відчини позостале, хай стану для Тебе водою, Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав, І в отої роси, що горить під зорею отою. Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине: Так накульгує серце, що важко ступати на ногу. Тож помилуй мене (я воістину знала земне) — І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.

«Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»

Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней, Хай холоне вода, не розлита Богом в озера. Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, — Salva venia dixi et animam meat terra. Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми. Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате. Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми. Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти?