ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Я у тобі беззахисна, як сон…»

Я у тобі беззахисна, як сон В каменоломні — з бурею назовні — Де краплі точать час і в унісон Звучать, як тихі дзвоники церковні, Відлунюючи в просторі склепінь, Неначе в пащі золотого звіра, І темні піднебесся піднебінь Живі, як мова, і жаскі, як віра, Яка одна (хоч інші скали теж Не віддані мені, а тільки взяті), Мов вежа мов і ще не наших меж. А ми з тобою — камені. Й крилаті.

«Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода…»

Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода. І душа-невидимка здіймає на глум позостале. Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах — Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали. Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що. Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм — П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо За роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них? Є у долі позірність: вона видається лихою. А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх, Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.

«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»

Недочитана чарка, посолена жмінкою глини, Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті. Легко бути спасенним у тілі мізернім людини, Що недоспані ночі лишає на втрачене потім. Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне. В повсякденнім притулку, в якому годують водою, Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми, Недомовлені і недочуті. Важкою ходою Проступає молитва до діви Обиди, до тої, Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій. Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобою Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.

«Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»

Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж: Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі. Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж. І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі. Не май мені серця: на учту прийду — і покличеш До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю… Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче! На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю. Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю, Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь. Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю, І щось мене душить, намацавши душу руками…

«Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»

Час збирати каміння збігається з часом вмирати… Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові. Легко зважені брили терпіння, любові і зради Трохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові. Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю… Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання. Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю, Де росою на квітах — солона осіння осанна. Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь, Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу… Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось… Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…

«Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»

Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою Божевільної ночі, крихких голубиних зачать. І відсутність сльози стане чистою, золотою, І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать. Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого). Замала, наче зерня, заронене вітром у мак. Не давай мені слова, хай буде далека дорога. Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк… Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням, Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу. Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням, Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.

«Вода, ніби кашель, густішає в холоди…»

Вода, ніби кашель, густішає в холоди. Здається, що хмари прикопують снігом літо. І кажуть вітри до лісу: чекай біди, А ліс розуміє правду і платить мито. І в тому його надія, його війна, Хвороба прозорості, світлість його зимова. І листя лягає в душу, неначе на Нетлінну поверхню неба початок слова.

«Судинами, судними днями і просто годинами…»

Судинами, судними днями і просто годинами Чекаю твого недобутого в мені буття. Так іноді в лісі дерева зростаються спинами, Так криком утробним намацує матір дитя. Триваю безчасно, безтрепетно, тільки тривога — І голос упошепки. Бачимось — тільки здаля. І туга, немов волосина, — найтонша дорога Убогій до того, з ким легшає в серці земля…