ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони…»

У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони. Тамую життя у собі, наче пристрасть гірку. Закони вмирати і одяг носити закони Плямистій пожежі занурюють ноги в ріку. Розпалась сторожа, лиш коні із вирію мчали б, Не знаючи мови і не докоряючи злом Ні цивілізації, ні лабіринтам, ні скалам. Поволі й уперто усе западає в огром. І нам не вознестись — ні разом, ані поодинці, Як вже не згадати — хто, як, задля чого, коли… Цькують, і рятують, і гинуть із нами ординці В плямистій пожежі, і плачуть над ними орли.

«Згасають дерева твої голосами чужими…»

Згасають дерева твої голосами чужими. Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні. Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму, Бо дим — то усе, що в дарунок приносиш мені. Від дивного щастя — лиш крок до прощання навзаєм. Твій погляд не встигне упасти, немовби згори, В сухі лоскітливі обійми. …І краєм, і краєм Далеким узбіччям війни облітають вітри…

«Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю…»

Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю Сонце заходить, перетинає жили. Воїн шукає слави, та в ніч безкраю Доля, як дика птаха, згортає крила. Марку Аврелію, ген не багряні тоги — Рештки полотнищ ледве тіла прикрили. У дзеркала Дунаю, від сліз вологі, Сонце заходить, перетинає жили.

«Наші міста — під високими травами…»

Наші міста — під високими травами. Груди пробито пращами. Колами, колами лунко вмирали ми, Так і не ставши кращими. Діти з дідами, кістка до кості, — Перлом живим нанизані. Вуж з-під ожинника кличе в гості — Темний над світлоризими. Раз — розвеселено, раз — похмелено, Грає скрипаль при вході. Лави до учти червоним встелено, Білі шовки — на споді. Згаслим на заполочі — пробачимо. Справимо їм поправини. Але не встанемо, не заплачемо В наших містах під травами. Добрі химерники та ворожбити, Наші та вже не наші, Кажуть, що мусимо, щоб ожити, Випити світло з чаші.

«Будь собою, поки…»

Будь собою, поки війни твої малі, Сірі твої полки стигнуть в сирій землі, Сльози твої скупі стануть іншими там, Де ти король собі, а не своїм полкам, Тож якщо ти король і якщо ти мудрець. Ти, зігравши цю роль, не зійдеш нанівець, І опинишся тут, а пізніше аж ген, Давши лік від облуд для колін і племен, Бо якщо ти мудрець, війни твої малі Відпокутує мрець насінині в землі. Будь собою, поки не опинишся тут, Сірі твої полки поміж бруду й облуд…

«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»

Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен. Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер. Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен, І шолом обпече понад шляхом навислі віти. Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця В передгроззя польоту, в жагу нависання леза… Так буває спочатку, коли ще немає кінця — Перед присмерком битви, допоки земля твереза. Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка! Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі… Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам — І лякають ворон золоті язики пожежі.

«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий — так, як гори були молодими, Доки їх не навчили вмирати міста і сади. Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу. Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

«Зненацька знерухомлені ліси…»

Зненацька знерухомлені ліси Пускають корінь в землю, зела — в небо, Вдивляються в безодні, і за себе Благають Бога. Їхні голоси — Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч, Як сотні сотень крил, що понад ними… А хмари — всюдисущі й невловимі — Лякають зела холодом предтеч.

«Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…»

Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане на попіл босим. Дівчина встане. І заридає кров'ю посліпла варта. Дим вознесеться в небо — і там розтане.