Святий Валентій

(Посвячую пам’яті мого не­за­бу­то­го бать­ка Якова Фран­ка)

В любві у всіх богів і у лю­дей

В мо­гучім Римі ви­рос­тав ко­лись

Валентій. Все да­ли йо­му бо­ги,

Чим людська жизнь кра­ситься: кра­со­ту,

Здоров’я, си­лу, ро­зум і та­лант,

Високий рід, ба­га­то­го вітця.

І лю­ди все да­ли йо­му, що тільки

Найкращого, свя­то­го дать мог­ли:

Любов і при­язнь, світлий скарб знан­ня.

І шту­ки блиск, ба­жан­ня іде­алу.

І він пла­тив по­дя­кою бо­гам,

Любвою лю­дям.

Двадцять п’ятий рік

Життя кінчив; в Афінах, в ог­нищі

Наук, не­мов пчо­ла тру­до­лю­би­ва,

Ссав грецьку мудрість; кни­ги Стагіри­та

І Епіку­ра, побіч книг Го­ме­ра,

Були роз­ко­ша­ми йо­го душі.

Но особ­ли­во пильно він ха­павсь

До дна зглиб­ля­ти зв’язки ті таємні

Між людським тілом і йо­го жит­тям

А без­ко­неч­ним тво­рен­ням при­ро­ди.

За про­во­дом Га­ле­на й Гіппок­ра­та

Слідив цілющі впли­ви сил при­ро­ди,

Зір, воз­ду­ху, во­ди, теп­ла й мо­ро­зу,

Каміння, цвітів, ор­ганічних соків

На людське тіло; з ти­сяч­них сторін

Громадив скар­би досвіду й знан­ня,

Щоби ко­лись їх в обо­рот пус­ти­ти

Між бідних і страж­ду­щих.

І скінчив

Науку, і вже слав­ним ліка­рем

Вернув до Ри­ма. Фа­ма го­лос­на

Із до­му в дім, із го­ро­да у го­род

Сквапливо вісті роз­нес­ла про си­лу

Його на­уки, ча­родійський вплив

Його очей, і рук, і слів, і ду­ху.

І, мов на про­щу, по­тек­ли тов­па­ми

До нього лю­ди, зда­ле­ка і зблизька:

Багаті й бідні, хорі і здо­рові;

Одні, щоб ко­рис­тать з йо­го знан­ня,

Відзискати ут­ра­че­не здо­ров­ля -

А то, щоб щед­рості йо­го бла­га­ти

О дар, а то, щоб хоч по­ба­чить в очі

Такого ліка­ря. І всі від нього

Вертали раді, чу­ючи в душі,

Що ба­чи­ли од­но­го з тих лю­дей

Немногих, виб­ра­них, що раз в сто літ

Являються, мов ясні ме­те­ори,

Страждущій людськості для за­по­мо­ги.

З спокійним, яс­ним, лас­ка­вим ли­цем

І з чис­тим сер­цем пра­цю­вав Ва­лентій,

Робив свою ро­бо­ту бла­го­дат­ну,

Окружений по­дя­кою, люб­вою

І по­ди­вом прем­но­гих ти­сячів.

Любов лю­дей не прик­ри­лась йо­му,

А до­да­ва­ла сил но­вих до діла;

Подяка бідних не псу­ва­ла сер­ця

його, а вка­зу­ва­ла сер­це щи­ре

В нуж­ден­них ла­хах, - і збільша­ла ще

Любов йо­го до всіх лю­дей; а по­див,

Що хви­лею бур­хав по всьому краю,

Не до­хо­див до ух йо­го, не тьмив

Душі йо­го гор­дині ту­ма­на­ми.

Аж ось од­но­го дня, ко­ли Ва­лентій,

Уставши ра­но з ліжка пу­хо­во­го,

Умивши тіло свіжою во­дою,

Натершися олійком за­па­ху­щим,

У мар­му­ровім атріум сидів

І “Енхей­рідіон” Епікте­та чи­тав, -

Явилась див­на пос­тать пе­ред ним.

Високий ста­рець в дра­но­му хітоні,

З сріблис­тою по по­яс бо­ро­дою

І з бо­си­ми, кри­ва­ви­ми но­га­ми.

Лице йо­го гляділо якось гор­до

І враз три­вож­но; очі з ям гли­бо­ких

Блищали ост­рим надп­ри­род­ним блис­ком,

Раз в раз десь губ­ля­чись в да­ле­чині.

Валентій встав, і наб­ли­зивсь до діда,

І, пильно гля­нув­ши йо­му в ли­це,

Спитав: “Ти хо­рий, доб­рий мій діду­сю?”

Но гор­до вип­ря­мив­ши­ся, ска­зав

Високим, аж писк­ли­вим го­ло­сом:

“Ні, сам ти хо­рий!”

“Я?
– всміхнувсь Ва­лентій.
–

Ну, на Аск­лепія, ко­ли б ли­шень

Всі лю­ди так довіку хо­ру­ва­ли!”

“Ти хо­рий, ти!
– кри­чав при­хо­жий дід.
–

Смієшся? Вка­зуєш на те м’яси­во,

На сус­та­ви пе­щені? Тут-то й є