Я дивився на знімок, я, звичайно, вірив, хоч силою інерції що був десь там, у чорному темному тунелі, в циклофазотроні, і летів, як мезон. Потрібно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього.

— Ну що ж, хлопці, — взяв у руки склянку Петро. — Пропоную випити за найщасливішу людину на землі. Все в нього, як він сам сказав — о'кей! Підозри не справдилися, син до інституту поступив, вдома на нього чекає не дочекається кохана дружина... Твоє здоров'я, Вікторе. Будьмо.

— Будьмо, — сказав я.

Ми випили.

А земля крутилася й далі, летіла, не відчуваючи моєї ваги,— мабуть, щасливі люди стають невагомі.