Усілякі запроданці й лакузи розтерзували творчу спадщину Михайла Груиіевського плугами наклепів і злоби, а його ім'я випікали вогнем з пам'яті народу. А він — воскрес і освітив своїм могутнім талантом нашу непросту дорогу, розповівши усьому світові, що ми, українці,— не населення, а народ.

Внесок Грушевського у скарбницю науки був відзначений званням академіка Української академії наук і навіть Академії союзної. Але, не дивлячись на це, офі-ційна історична наука вбачала в ньому свого найбільшого ворога й ще в недавні часи називала не інакше як «зубром українського буржуазного націоналізму».

Сьогодні багато людей зачитуються книгами М. Грушевського як духовними молитовниками нації. І якщо материк Грушевського-історика ми почали вже потроху освоювати, то глибину творів Грушевського-беле-триста нам ще треба належно відкрити і належно поцінувати.

Грушевський прожив досить довге життя: народився невдовзі після скасування кріпацтва, а помер уже в часи соціалістичного будівництва. Його батько був інспектором народних училищ, а служив (тоді не казали «працював» — «служив»!) на Північному Кавказі.

Михайло одержав чудову освіту. Спочатку зразково скінчив першу тифліську (по-теперішньому, тбіліську) класичну гімназію. Перебуваючи в Грузії, він ще з юнацьких років відчув жадібний потяг до далекої своєї батьківщини, до її пісень та минувшини. Тож університетську освіту вже здобув у рідному Києві, на історико-філологічному факультеті, у визначного українського історика Володимира Антоновича.

Свою дисертацію («Барське староство») Михайло Грушевський захищав у великому університетському залі. Опонувати, тобто критикувати твір дисертанта, мав сам Антонович. Однак на захисті останній мовив приблизно так: «Ми з вами разом працювали, разом

шукали наукової правди. Коли помилялися, то теж разом. Ми з вами — люди одних поглядів, одних наукових висновків, то й опонувати вам я по самій суті справи не можу».

На той час у Львівському університеті цісарським указом (Галичина належала тоді до Австро-Угорської монархії) засновано було кафедру української історії. За найд ост ойнішого викладача міг бути з усіх тодішніх українських істориків лише єдиний Володимир Антонович, але він, пославшись на свій похилий вік, порадив запросити на викладання свого найкращого учня Михайла Груше вського.

Протягом семи семестрів молодий учений начитував загальний курс історії України, цей курс згодом ліг в основу тієї історії України, над якою він працював усе життя і яку вважав справою честі всього свого покоління.

До Груше вського історики починали виклад свого предмета з найдавнішого періоду, розповідали про розселення слов янських племен, формування Київської держави, а тоді раптом переходили до князівства Воло-димирського, Московського і далі читали вже саме історію Московської держави, лише де-не-де додаючи окремі епізоди з історії української — про Данила Галицького, унію, Богдана Хмельницького. Грушевський показав, що в основі цього підходу лежить лише генеалогія московської династії, тобто історія царського роду...

У своїй «Історії...» Михайло Грушевський вивів життєпис України з історії Київської Русі. Він позбирав і органічно поєднав усе, що стосувалось історичного розвитку українського народу та його території, і показав шлях українців як безперервну еволюцію — від найдавніших і аж до найновіших часів — на національ-но-державній основі.

У Львові М. Грушевський сам створив історичну школу, виховавши таких видатних вчених, як І. Джи-джора, /. Кревецький, І. Крип якевич, М. Кордуба. Розробляючи наукові теми, вони роз'іжджалися по архівах Кракова, Москви, Києва, Варшави, Петербурга опрацьовувати сировий матеріал. Грушевський об'єднував їхні результати в могутню будову української історії, вносячи до своєї праці велетенську кількість нових фактів із першоджерел.

Перший том «Історії України-Русі» з'явився 1898 року, коли Україна святкувала сторіччя «Енеїди» Котляревського — сторіччя нового періоду своєї літератури. Як відзначав у рецензії на цей перший том професор Берлінського університету Олександр Брюкнер, подібного твору «довго не зможе виставити не те що жодна країна, а й навіть країна із старішою слов'янською літературою».

1897 року Михайла Гру шевського обирають головою Наукового товариства ім. Шевченка. Під його головуванням це Товариство виконувало роль Академії наук, заснувати яку в ті часи не було змоги з огляду на політичні обставини в царській Росії і в Австро-Угорщині. За неповні двадцять років Грушевський відредагував 112 томів «Записок» цього Товариства — розвідок на різноманітні українознавчі теми. Під загальним керівництвом Грушевського величезну роботу проводили окремі комісії, виходили серії найрізноманітнішого профілю — «Жерела (Джерела) до історії Украіни-Ру-сі», «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології» і т. д.

Разом з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та Осипом Маковеєм Михайло Грушевський почав видавати «товстий» журнал «Літературно-науковий вісник», що об’єднав письменників з Наддніпрянщини, Галичини й Буковини.

Велику наукову і громадську роботу М. Грушевський поєднував з активною політичною діяльністю. Зокрема він був одним з керівників національно-демократичної партії в Галичині (1899 p.), Товариства українських поступовців (1908 p.), Української партії соціалістів-рево-люціонерів, головою Центральної ради (1917—1918 pp.). У 1919 році емігрувавша кордон — спочатку в Австрію, а згодом у Прагу. В 1924 році на його прохання ВУЦВК дозволив йому повернутися на Україну.