— Не знаю. Ви про що?

— Таж про її весілля. Катрі призначено тільки п'ять тисяч, а інші гроші зв'язані, мусять лежати в банку і доповнятися з процентів.

— Звідки ви знаєте?

— От добре. Таж я на тестаменті підписаний, як свідок.

— Коли ж це було?

— Що коли?

— Та той тестамент.

— Тестамент? Давно! О, вже годів більше як десять. Потім як твій батько був хворий. Потім, так, на Зелені свята...

— Та,може,він той тестамент потім знищив або відмінив, як то така давня історія?

— Знищив? Ні, це ледве,— подумавши сказав Онисименко.— Таки ледве!..

— Чому так думаєте?

— Бо, може, сказав би. Та таки й недавнечко згадував про нього.

— Недавнечко? А як би так?

— Та от позаторік згадував. І отець Федір був при тім. В мене, каже, тестамент... Та ви хіба не знаходили? Пошукайте, мабуть, є. Повинен бути, я тобі кажу.

— Гм. Ну як це той сам, що ви підписували...

— Та вже не інший — мабуть, не минув би мене твій батько, покликав би знов за свідка...

— Тож я й кажу: як той, то це Катрі справді велику кривду батько вчинив.

— Авжеж. Я це й кажу. По правді кажучи, я й тоді, як він мені прочитав, я йому: «По-що,— кажу,— ти, Степане Івановичу, так понаписував багато, пов'язав так усе? Нехай би вже діти тим заорудували, як їм краще».

— А він же що на те?

— На своїм став. Це, каже, їм пошкодити не пошкодить, а помогти може, і надто! Як, каже, будуть люди тямущі, то дадуть раду і без цього, а як будуть роззяви, то, власне, й добре грошики зв'язать, щоб не розкотились.

— Ну, а от вийшло навпаки, що не помогло, а зашкодило. Катрю за Страшевича батько ж сам хотів видати, а тепер і не знати, як буде, як він ті гроші зв'язав.

— Ну, що ж робить,— якось зарадите. А батько хотів як ліпше.

— Певно! Але вгадати наперед ніколи не можна, і за життя свого, мабуть, не зв'язав би він своїх грошей, побоявся б, що обставини можуть змінитись, а от по смерті не побоявся зв'язати.

7+‘/2*

— Ну, нічого! На батька не відказуй і не гнівайся! Своїм розпорядився, не чужим.

— Та певно. Але то ж то й зо би дно, що так розпорядився, що, мабуть, і сам тепер би жалкував.

— Що робить! Не вгадав! А ви на нього не ображайтесь! Ти от ще молодий, буяєш, і життя тобі здається таким полем безкраїм, що й кінця йому нема. А постаришся — то й поро-зумієш, як воно так робиться.

— А ви тестамент теж списали і позав'язували в нім усе?

— Я не про себе. Я тестаментів не списував, а тільки кажу, що це діло людське. Жаль чоловіку уступитися з життя. Хочеться бодай щось ще по смерті значити, якусь участь брати в житті, бодай через близьких людей будувати життя. І як тут відмовити йому? Сказано, живий пес ліпший від мертвого лева. Не повинні живі відмовляти цеї ласки мертвому. І вони колись будуть в тім самім становищі, будуть просити собі цеї ласки, щоб їм було лишено якесь місце в житті, не замикано за ними дверей, як тільки з життя вийдуть. Це треба зрозуміти.

— Та зрозуміти не тяжко. Але ж треба й трохи обережності, аби не стати прокляттям майбутніх поколінь. Я не про батька, розуміється,— поправився Дмитро.

— Розуміється. Якось дасте собі раду. А на покійника не ремствуйте. Пошануйте його добру волю.

З тим і попрощались. Вести далі розмову на цю тему Дмитрові не схотілось. Своїх застав за сніданням. Іван стрів його запитанням:

— Що, Дмитре? Мабуть, не з добром?

— Що ж! Каже, що батько ще позаторік згадував перед ним і перед отцем Федором. Певний, що батько того тестаменту не знищив, і зміст його добре пам'ятає.

Хотів додати, що йому неприємно було удавати, що не знає про тестамент, але не додав.

— Ну, як отець Федір знає про тестамент, то можна сказати, що знають усі або будуть знати,— завважив Іван.— Уже й ти, Дмитре, тепер не противишся, мабуть?

— Не можу вас переконати. А сам і тепер вважаю нерозумним триматися тестаменту, котрий не відповідає бажанням батька, а нам робить тяжкі клопоти,— сказав Дмитро, при-сідаючись до снідання.

— Нічого! Так говориш, бо знаєш, що з того нічого не буде супроти нашої опозиції, і воно до нічого тебе не зобов'язує,— сказав Іван.— Це те, що зветься безвідповідальною опозицією! Благая часть! Перший би відступив, якби справді дали на твою волю тестамент, аби його знищити.

— Так-так,— не відважився б і ти,— підхопив дядько Павло.

— Отже голос за вами в такім разі, викладайте свої спроби, як вийти з труднощів, тримаючись тестаменту,— сказала Христя.

— Це, справді, трудніше, ніж уїдати на тестамент,— завважив Іван.— Що скажемо, дядьку?

— Я думаю, можна б у цім самім банку зробити позичку, капіталізуючи Катрину ренту, а ця рента гаситиме позичку.

— Ну ледве чи банк згодиться на це,— завважила Христя, завзята фінансистка.— Кат-

рина доля не виділена, банку не гарантує.