Дядько Павло прочитав до кінця — підпис батька і свідків і дату написання, й мовчки поклав на середину столу.

Всі сиділи мовчки і чули, як у всіх них підіймається гнів на покійника, що він зробив їм таку досадну штуку — лишив старий теста-мент, бозна-колишній, про який, може, сам забув, що в нім написано,— бо що в нім стояло, рішуче не згоджувалося з тим, що він сам намірявся зробити два роки, рік, півроку тому. Не знищив сам цього старого шпаргалу, і тепер не знати, що робити з ним.

Сестра Христя, найбільш експансивна з усіх, перша перервала мовчанку і дала вираз тим гадкам, що обсіли всіх.

— Але це ж старий тестамент, як Катрю тільки віддавали до гімназії! — скрикнула вона, обвівши очима по черзі родину й дивуючись, що вони без протесту приймають це все.— Потім сам тато придумав і перемінив це, що він пише про інститут. І про Дмитра так само передумав, щоб поступити йому в інженери. І те, що про гроші написано, змінилося, коли тато купив мені Корочайку...

— Ну, певно, розуміється,— заговорив і брат Іван.— Усе це, що в тестаменті написано, тато давно передумав. І в цім банку він грошей не хотів далі тримати. Пам’ятаєш, мамо, як він на Великдень говорив — ти тут була теж,— що він не вважає цей банк за певний і при зміні терміну, восени вийме з нього гроші?..

— Так, пам'ятаю. І багато іншого пам'ятаю, що він задумував останніми роками.

— Так, він не хотів грошей держати в банку і думав купити землю,— сказав Іван.

— Але що ж тепер робити в такім разі? — спитала мати.

Всі мовчали. І сестра Христя знов вимовила це слово, що лізло до голови:

— То знищити хіба його, коли так,— і з запитом пересунула свої очі по лицях присутніх.

Але ніхто не відважувався підняти ці важкі слова. А дядько Павло вибухнув своїм звичаєм:

— Воля мертвого — свята річі Ми не маємо іншого виявлення його волі, окрім цього теста-менту, і мусимо його триматися, хоч би, може, й сумнівалися в дечім або вважали й не конче добрим у теперішній час. Як сміємо переміняти?

І тут сестра Катря, що боязким поглядом міряла всіх присутніх вже від початку цієї розмови, скрикнула істерично й, закривши хусткою лице, не сказавши слова, зачала страшенно ридати.

Це перебило розмову. Мати й сестра кинулися до неї, а дядько Павло з винуватим виглядом ткнув тестамент в руки Івана й непомітно вийшов скоренько з покою.

Катрю одвели нагору до її покою, розібрали й поклали до ліжка, але вона довго не могла заспокоїтися. Її потішали, що нема ще чим журитися, бо не знати, як ще урадять з тим теста-ментом, коли він такий старий і нездалий. Вона затихла і потім знову починала плакати, наперед потиху в подушку, а далі голосніше, знову впадаючи в істерику. Уже звечоріло, коли її трохи заспокоїли. Але й тепер Дмитро тривожно надслухував, чи не почує знову цього мучаючого звуку, що вбився в його слух.

Найгірше було, що з дня на день треба було сподіватися приїзду Страшевича: він писав, що мусить минути кілька днів, поки він дістане відпустку, але хоч не поспіє на похорон, то в усякім разі конче мусить явиться й висловити особисті вирази свого співчуття в такій тяжкій утраті.

Що сказати йому? А річ очевидна, що він буде ждати якогось пояснення щодо дальших перспектив. Як бути справді з тестамен-том?..

І коли б справді знати все-таки, чи є якесь справжнє почуття між Катрею і Страшеви-чем — чи є для чого побиватись і старатись? Бо коли і з цієї, і з тої сторони нема більше нічого понад просте бажання «устроїтися», то, розуміється, можна б полишити справи їх натуральному розвоєві. Але як тут справді є щось більше? Як мало б розбитися життя двох людей задля мертвого слова старого шпаргалу через те тільки, що батько забув його завчасу знищити,— задля отаких резонерських фраз, як у дядька Павла?

У Дмитра промайнула знов гадка, що і його планам той тестамент робить кінець. Такий симпатичний будиночок він собі нагледів, ще міцний, добре збудований, але такого старосвітського типу,— з старим густим садом, що обступив і стиснув його з усіх боків і ліз у вікна, у двері, на веранду. Сума не так велика, і він все збирався попросити батька, аби йому дав грошей на це купно, не чекаючи, коли він ожениться. А тепер, коли цей тестамент увійде в силу...

Але він постарався відігнати цю думку: вона вносила в цю комбінацію мотиви особистої користі, а цього не треба. Треба взяти справу принципіально. Всі інші можуть обійтися, але от Катря?..

Літня духота морила Дмитра. Годинник показував третю годину. Не міг далі влежати, встав і одчинив віконницю і вікно. З саду повіяло тим же солодким запахом літа. З лозняку, там, нижче, линув рокіт солов’їних голосів. Але повітря було таке ж тепле і не несло прохолоду. Не вбираючись, босий, він тихенько вискочив з вікна, притримуючись за гнучку гілляку груші. Ніч була безмісячна, трохи хмарна і через те задушливо-солодка, розпещена до нестями. Дмитро йшов стежкою під кущами жасмину, високими, густими, вкритими пахучим, млосним цвітом. По родинній традиції, батько посадив ці кущі, скоро перейшов до цього будинку, і вони тепер нагадували його.